24

Залишившись на самоті я впала в глибоку задуму, бо слова зрадливого демона зачепили мене за живе. Не те щоб отримана від нього інформація викликала у мене повну довіру, однак вона зародила в моїй свідомості зернятка сумнівів, що незабаром розцвіли буйним букетом незліченних запитань. На жаль самій знайти хоч якісь відповіді на них я так і не спромоглася, а запитати звісно ж було ні в кого. Зрештою втомившись ламати голову над проблемами, що були для мене зараз непідвладними, вирішила переключити свою увагу на те, що я могла спробувати зробити. А саме якось позбутися кайданів і вибратися з клятої шахти.

Перший, побіжний, погляд кинутий на мої залізні тенета наводив на думку, що вивільнитися з них абсолютно неможливо. Мою щиколотку міцно обхоплював широкий, металевий обруч, від якого до масивного валуна тягнувся ланцюг, що складався з ланок товщиною як мій зап'ясток. Розірвати його мабуть було б не під силу навіть могутньому тролю, а зрушити з місця камінь не подужало б і два цих велети. Дон Педро добре знав як надійно ув’язнити свою жертву й зробив це в моєму випадку досконало.

Прискіпливо дослідивши кожну ланку ланцюга я була вимушена визнати, що й мої чаклунські здібності тут теж безсилі. Залізо з якого вони були зроблені мало на собі надзвичайно хитромудрі захисні закляття, які значно перевищували все те, що мені досі доводилося бачити. В інституті відьмацьких наук мені ніколи не викладали чари такого високого рівня, а мілорд Вольдемар і поготів не торкався такої теми. Все що я вміла начарувати відбивалося від іржавого металу, як горох від стіни.

Спересердя плюнувши на цю безнадійну справу я втомлена вляглася на тверду долівку шахти й спробувала заснути. Як би там не розвивалися дальше події, а добре відпочити та відновити фізичні сили не буде зайвим. До того ж мені кортіло перевірити одну гіпотезу та повернутися в те сновидіння, яке мені не дали додивитися мої викрадачі. Якщо демон сказав хоч дещицю правди, то мій експеримент мав дати цікаві результати.

Заплющивши очі я подумки уявляю собі краєвид, що вже стільки разів бачила уві сні. Гірські вершини, озерна гладінь, музичний поклик, що зове мене до себе. Роблю кілька кроків вперед і відчуваю як починаю занурюватися у водяні глибини. Та ні страху ні тим паче сумнівів тепер вже не має, адже знаю що там мене чекають і там я маю довести до кінця розмову, що почалася напередодні.

Воно сидить на почіпках, на тому самому місці де я його залишила. Таке саме потворне та огидне як і тоді, коли я вперше його побачила, але жаский вигляд створіння вже не викликає у мене такої відрази й переляку як це було раніше. Тепер я чомусь твердо переконана, що воно не прагне завдати мені шкоди. Ну поки що, бо я йому для чогось потрібна.

– Ти повернулася? – голос підводної почвари нагадує булькання води що закипає.

– Так, ми ж не договорили минулого разу, – відповідаю я і як виправдання додаю. – Непередбачувані обставини витягнули мене в реальне життя.

– Ох вже це реальне життя, – зневажливо зітхає мій співрозмовник. – Одна марнотратна суєта-суєт. Сподіваюся хоч на цей раз ніхто не потривожить нашу милу бесіду.

– Ага, – коротко кинула я у відповідь хоча насправді не мала впевненості ні в тому, що моє видіння знову хтось не порушить, ні тим паче що бесіда у нас вийде милою.

– Мабуть тобі цікаво навіщо я так настирливо домагався розмови з тобою? – не став ходити околяса монстр.

– Припускаю, що на це були якісь вагомі причини, про які ти мені розкажеш. До речі, минулого разу ти так не встиг відрекомендуватися.

– Вірно мислиш, маю до тебе одну дуже важливу справу, – істота зводиться на ноги й робить закличний жест рукою увінчаною клешнею рака замість руки. – Давай пройдемося трохи.

Я слухняно прямую за чудовиськом, бо що маю робити, та й цікавість бере своє. Ми спускаємося все глибше й глибше під воду поки врешті-решт не підходимо до невеличкого отвору в озерному дні. Тут мій проводир на мить зупиняється й зиркнувши на мене насмішкувато запитує:

– У тебе вистачить сміливості продовжити шлях зі мною? Попереджаю, це місце ніхто і ніколи крім мене не відвідував й тільки в моїй волі впустити когось сюди й випустити звідси.

– Завше щось та має статися вперше, – флегматично мовлю я. – І я не боюся, бо сам же казав що маєш до мене справу і я тобі потрібна.

– А ти зухвала, – вдоволено хихикає почвара. – Люблю таких, бо сам колись був таким відважним і безрозсудним. Тож ласкаво прошу в мою обитель.

Істота спритно прослизає в отвір, я шнурочком слідую за нею. Всередині підводної нори панує зеленувата напівтемрява. Мерехтливе сяєво випромінює кучерява рослинність, чимось схожа овечу шерсть, якою вкриті стіни, долівка та стеля цього химерного місця. Сам прохід достатньо просторий щоб іти не пригинаю голови, однак короткий, протяжністю не більше десяти кроків. Закінчується він невеликою печерою посеред якої бовваніє щось віддалено схоже на кам’яний вівтар. На вівтарі лежить подовгастий предмет щільно обмотаний рядниною, зітканою з водоростей.

– Вражає, – з неприхованою гордістю булькоче водяний монстр. – На цю створення цієї краси було витрачено чимало часу, і ще більше магічних сил.

– Що це? – здивовано запитую я.

– О, це надзвичайна річ. Єдина в світі. Неймовірно могутня і шалено небезпечна. З її допомогою весь світ за якусь мить можна перевернути догори дриґом.