22

Наша поїздка тривала порівняно недовго, та навіть цього часу вистачило, щоб у мене затерпнув карк і почало ломити в попереку. І хто це придумав такі нісенітниці нібито вампіри здатні століттями спати скоцюрбленими в невеличких гробиках. Нічого подібного. Все це недолугі побрехеньки. Не можуть вони такого, або ж я ще не перетворилася на повноцінну упирицю і чогось не знаю. Та як би там не було, а лежати зв’язаною і терпіти нудотне амбре орків сумнівне «задоволення».

На щастя це випробування незабаром закінчилося. Автомобіль зупинився, мене витягли з салону й знову кудись понесли. Мені здалося, що ми спускаємося вниз. Побіжно це припущення підтверджувало те що до нудотного смороду мого носія додався затхлий, запах притаманний занедбаним підземеллям. Мабуть, щоб не привертати до себе зайвої уваги, дон Педро зі своїми посіпаками влаштували собі потаємний сховок в якісь гірській печері, або у підвалі покинутої будівлі. Сподіваюся що такі досвідчені нишпорки як Гельмут та Христофор швидко знайдуть цю берлогу, а відважний Валеріус зможе здолати клятого демона-зрадника.

Поки я втішала себе такими веселковими надіями, бо що ще залишалося робити, наша мандрівка нарешті закінчилася. Мене жбурнули на землю з такою брутальністю, що аж подих забило. Поки приходила до тями почула владний наказ дона Педро:

– Озаре, прикуй її до цього валуна, а потім повертайся до Хафіза. Замаскуйте добре машину й чекайте моїх подальших наказів.

Почувся брязкіт заліза й за мить я відчула як щось холодне обвилося навколо моєї правої щиколотки. Трясця, таке саме неприємне дійство коїлося в моїх сновидіннях, коли озерна химера намагалася затягнути мене в своє підводне царство. Та тепер все відбувалося насправді і потворний орк, виконуючи розпорядження свого хазяїна,  швидко причепив до моєї ноги кайдани.

Коли справу було зроблено до мене долинули звуки кроків, що віддалялися, й дихати відразу стало значно легше. Смердючий Озар пішов залишаючи мене наодинці з демоном. Той якусь хвилину стояв мовчки, потім різко зірвав покривало в яке мене закутали, щоб вберегти від сонячного проміння. Я швидко роззирнулася навколо, щоб зрозуміти де знаходжуся й швидко зрозуміла, що помилялася в своїх здогадках. Насправді демон облаштував собі кубло не в печері чи підвалі, а в якійсь шахтарській копальні. Я побачила фрагмент тунелю з кам’яними стінами та долівкою і стелю яку підпирали напівзогнилі дерев’яні колоди. Темряву навкруги розганяла раритетна гасова лампа, що стояла на тому самому валуні до якого я була прикута іржавим ланцюгом.

Демон сидів навпочіпки за крок від мене з задумливим виглядом, та робив вигляд, що розмірковує над тим що ж йому робити дальше. Ця награна невизначеність підлого зрадника чомусь викликала у мене спалах гніву, тож я не стрималася від сердитого запитання:

– Чого так вилупився, паскуднику?

– Та ось не знаю як домогтися від тебе того що мені потрібно. Не хочеться вдаватися до катувань, але добровільно зізнаватися ти явно не бажаєш, а часу щоб панькатися у мене на жаль немає. І до речі, не раджу лаятися. Мене це ніяк не зачіпає, а тобі така брутальність не личить.

– В чому я маю зізнатися, фурункуле гнійний? – роздратовано кинула я, вирішивши не прислуховуватися до порад мого поневолювача. – Ти вже отримав відповіді на всі свої запитання.

– Ні, ти так і не сказала мені, навіщо Вольдемар послав тебе сюди.

– Скільки разів вже тобі казати – не знаю. У нас вампірів не прийнято задавати зайвих запитань своїм наставникам.

– Гаразд, тоді зайдемо з іншої сторони, – важко зітхнув дон Педро й витягнувши з кишені пачку сигарет запропонувавши одну мені поцікавився. – Будеш?

– Ні, – коротко відрізала я. – Кинула смалити коли ще навчалася в університеті.

– Як хочеш, а я покурю, – промовив демон й зробивши кілька затяжок продовжив. – Знаю що це шкідлива звичка. Як пристрастився до неї, ще коли брав участь в другій експедиції Франсіско Пісарро так і досі не можу позбутися цієї згубної залежності. Веселі часи тоді були, стільки шалених пригод, скільки незабутніх спогадів. Але повернемося до сьогодення і краще поговоримо про твої пригоди. Почнемо з того моменту, коли ти прийняла участь в пошуках Червлених Коралів. Тоді я ще був у довірі в Вольдемара і він поділився деякою інформацією про тебе.

З почутого віл нього мене найбільше зацікавили твої видіння. Спершу я не надав їм великого значення. Серед створінь, яким підвладна магія, є чимало всіляких віщунів, що мають дар бачити пророчі сни. Якась частина їх справджується, більшість ні, бо не вдається розтлумачити ті образи до з’являються віщунові. Тут немає нічого надзвичайного та особливого. Однак згодом, коли вже заліковував завдані тобою ради і мав багацько часу для роздумів збагнув, що у тебе все виходить догори дриґом.

– Як це догори дриґом? – не зрозуміла я.

– А ось так, – пихнув димом дон Педро й продовжив. – На відміну від традиційного провісника ти можеш бачити не майбутнє, а минуле.

– І чого тут такого особливого й надзвичайного? – здивовано пирхнула я. – Хіба ж ти не знаєш що існує так звана родова пам'ять? Деякі могутні відьми здатні передавати накопичені знання з покоління в покоління на генному рівні. А я все таки раніше була не найгіршою відьмою. Не знаю чи це вміння є в демонів, але чимось схожим володіють ельфи та упирі. Вочевидь, після навернення мене у вампіри мої здібності посилилися і до мене почали приходити видіння з минулого моїх далеких пращурів.