20

Зі сноведіння мене вирвало різке шарпання за плече. Ще не встигнувши повністю прийти до тями я зрозуміла – трапилося щось лихе. І наче на підтвердження цих здогадок мені на вухо прогарчав незнайомий голос:

– Хватить давати хропака, упирице.

Болісний ляпас по обличчі дав ясно зрозуміти, що панькатися зі мною тут ніхто не буде. Розплющивши очі, побачила що над мною нависла потворна голова орка. Гидка пика вкрита численними бородавками й прищами, вибалушені водянисті очиці, хижо розкрита паща з гнилими зубами було першим що мені кинулося у вічі. А вже за мить подих перехопило від неймовірно-ядучого смороду яким була просякнута ця огидна істота.

Я випустила ікла і збиралася було вп’ястися ними в шию цієї почвари, як інший голос враз остудив мій бойовий запал:

– Пані Ірено, я б не радив тобі вдаватися до необдуманих кроків. Озар значно сильніший, чим ти собі можеш уявити. Та й я, на всяк випадок, тримаю тебе під прицілом арбалета, зарядженого осиковою стрілою. Навіщо тобі безглузде геройство, що закінчиться неминучою смертю. Краще змирися з тим становищем в якому опинилися й давай спокійно побалакаємо.

Погроза невидимого незнайомця справила на мене належне враження. Я втягнула свої ікла і смиренним тоном поцікавилася:

– На які ж теми нам балакати, якщо я навіть не знаю хто ви?

– Теперішнє моє ім’я тобі нічого не скаже, а от поговорити нам дійсно є про що. Але для початку пообіцяй, що не будеш робити дурниць та не спробуєш втнути якийсь вибрик, що буде сприйнятий мною як недружній.

Я вагалася не довго, бо прекрасно розуміла, що іншого виходу у мене немає. Можливо, що орка мені б ще вдалося здолати, а от проти двох супротивників, один з яких озброєний арбалетом, у мене шансів не було. Тож хоч-не-хоч а доведеться погодитися на пропозицію підступного ворога.

– Клянуся бути слухняною та чемною, – вголос пообіцяла я, а про себе додала. – Поки не з’явиться нагода вп’ятися тобі в горлянку, паскуднику.

– От і чудово, – промовив незнайомець і владним тоном наказав оркові. – Озаре, відійди від неї.

Орк швидко виконав цей наказ позбавивши мій ніс від мук душитися смородом який він розповсюджував навколо себе. Я повільно піднялася з постелі й побачила що посеред кімнати стоїть і не зводить з мене уважного погляду елегантно одягнутий демон. Спершу у мене навіть закралася безглузда думка, що я все ще сплю, бо такого просто не могло бути в реальності. Довелося навіть кілька разів кліпнути очима, щоб остаточно переконатися, що мій зір не обманює мене. Поряд знаходився той кого я колись вбила, власноручно встромивши йому кинджала в спину. Мене захопив в полон колишній приятель мого наставника, демон-зрадник дон Педро.

– Що, не сподівалася побачити мене живого? – весело розреготався поганець помітивши мій ошелешений вигляд.

– Ах ти, почваро, – люто загарчала я і знову мимоволі випустила ікла.

– Тихо, тихо дівчинко, – вістря стріли на арбалеті, що тримав в руках дон Педро, було націлене мені просто в серце. – Тримай себе в руках. Може я для когось і поганець, та особисто тобі я нічого поганого не зробив. Поки що.

– Жаль що мені все таки не вдалося уколошкати тебе тоді, – з ненавистю кинула я демону.

– Що вдієш, усе в руках долі. Хоча може гордитися, після твого підступного удару, мені тривалий час довелося зализувати, завдану тобою рану. Але я завше був везунчиком тож врешті-решт викарабкався і з цієї халепи. Тепер буду значно обачнішим і не підставлю тобі свої спини. Тож навіть не думай про помсту, краще давай спокійно поговоримо, як старі добрі друзі.

– Та пішов ти, – лайнулася я, бо глузливий тон демона вже почав дратувати мене.

– Я так і думав, що ти не захочеш відразу довірливо спілкуватися зі мною. Що ж, маю стимулятор, який вгамує твій непокірний норов, та зробить більш приязною та говіркою.

Дон Педро клацнув пальцями і за секунду в кімнаті з’явився ще однин орк, який тягнув за шкірку господаря хатинки – Петровича. Бідолашний лісовик мав жалюгідний вигляд. Його одежа була розірвана в багатьох місцях, на одній нозі бракувало взуття, під правим оком виднівся великий синяк, з рота стікала тоненька цівка крові. Нещасний мабуть намагався чинити опір, той добряче отримав на горіхи від цих смердючих здорованів.

– Якщо ти відмовишся відповідати на мої запитання, я накажу Хафізу відрізати цьому недомірку одне вухо. Не напоумить тебе й це, він позбудеться ще якоїсь частини свого тіла. Повір, мої підлеглі вміють робити боляче, тож цей кордупель відчує на своїй шкурі що таке страждання.

І знову погроза демона була настільки переконливою, що я і на мить не засумнівалася в тому, що він не вагаючись виконає її. Про Петровича можна було й не згадувати. Дон Педро ще не встиг закінчити свій шантаж, як переляканий лісових так голосно зарепетував, що у мене аж у вухах залящало.

– Гаразд, гаразд, – здалася я. – Я згідна поговорити з тобою, тільки більше не займайте його.

Демон задоволено вишкірився і помахом руки звелів орку витягнути Петровича з кімнати. Коли вереск лісовика вщухнув, дон Петро не випускаючи з рук арбалета осідлав мов коня стілець, й солодкувато-люб’язним голосом промовив:

– Сподіваюся ти здоровомисляча істота й будеш відповідати на мої запитання максимально чесно. Не хочу зайвий раз погрожувати, та ніхто з вами панькатися не збирається.