19

Інформація, котру отримав Доменіко, виявилася достеменною і в цю ніч вони без будь-яких проблем змогли знайти вожака вовчого клану. «Заклопотаний» важливими справами Дечебал проводив останні дні і заодно уникав зустрічі з приїжджими гостями в старій масивній кам’яниці, на околиці міста. Офіційно там знаходився фітнес-центр «Сім богатирів», а насправді, проводилися підпільні бої без правил. Нічого дивного, що саме тут перевертень знайшов собі прихисток для Вольдемара на було. Вампір ж бо прекрасно знав якими азартними та кровожерливими бувають вовкулаки. В минулому вони могли тривалий час переслідувати свою жертву насолоджуючись не так впольованим трофеєм як самим процесом погоні. Зі століттями навколишній світ кардинально змінився, а от звички й інстинкти у хвостатих сіроманців залишилися такі ж самі.

На вході в «Сім богатирів» дорогу їм перепинили два кремезних гобліни. Один з вартових нахмуривши кущасті брови загрозливо прогарчав:

– Гасло, або тягніть ноги звідси.

– У Білосніжки сьогодні дефіляда, – спокійно відповів ельф, а упир подумав, що його приятель має надзвичайно хороших інформаторів, бо їх не тільки відразу й без зайвих запитань пропустили в будівлю, але і дали супроводжувача, мале вайлувате гоблінське дитинча.

Всередині «Сім богатирів» начебто нічим особливим не відрізнявся від подібних йому фітнес-центрів де люди та інші істоти намагаються дбати про свій фізичний стан. Тренувальні зали, масажні кабінети, солярій, кріосауни і т. д. і т. п. Та варто було їхній компанії спуститися в підвальну частину кам’яниці як все кардинально змінилося. Вольдемара та його супутників зустрів такий гучний гомін, що аж у вухах залящало. Лемент і крики долинали з приміщення, що нагадував давньогрецький амфітеатр в мініатюрі. П’ять рядів сидінь вщент заповнених глядачами, обрамляли круглу арену на якій відчайдушно духопелили один одного два домовики.

– Де тут можна знайти пана Дечебала? – запитав Доменіко у провідника ледь зумівши докричатися до нього через неймовірний ґвалт що стояв навкруги.

Замість відповіді гобленя тицьнуло товстим пальцем кудись в сторону і спритно крутнувшись на одній нозі, прудко вискочило з приміщення. Вампір глянув в тому напрямку куди показував малий шалапут і побачив серед строкатої гамірної компанії масивного, широкоплечого чолов’ягу з коротко-стриженим, сивим волоссям на великій, гарбузоподібній голові. Хоча він і був зараз в людській подобі, упир безпомилково впізнав перевертня. Так ось який він? Вожак вовчого клану – Дечебал.

Вольдемар рішуче рушив до гурту вовкулаки не звертаючи увагу на застережливі окрики ельфа та відьми, що закликали його не поспішати. Вампір підійшов майже в притул до перевертня, коли той нарешті помітив прибульця. На якусь мить їхні погляди зійшлися і упир побачив як у очах Дечебала спалахнули вогники злості. Вочевидь вожак вовчого клану здогадався хто перед ним зараз стоїть.

– Досі ми не мали честі бути знайомими, тому дозволю собі представитися самому,  я – мілорд Вольдемар, – галантно відрекомендувався вампір.

Один з бійців на арені нарешті був повалений на землю і збуджене ревіння азартних глядачів заглушило відповідь вовкулаки. Та по невдоволеному виразу його обличчя нескладно було зрозуміти, що ніякої радості від зустрічі з упирем у нього немає. Навпаки, відволікши перевертня від споглядання поєдинку між домовиками, Вольдемар помножив його неприязнь до себе. Та відступати було нікуди, та й не хотілося.

– Доброї ночі пане Дечебал, надзвичайно радий вас бачити, – почувся позаду голос Доменіко.

Дечебал перевів погляд на ельфа і, о диво, вишкірився в радісній посмішці.

– О, художник – прогарчав замість привітання перевертень й глузливим тоном додав. – Давно ми вже не зустрічалися. Зі справами сюди приїхали, чи просто хочете розважитися, так би мовити – полоскотати нерви?

– І те, й інше, – невизначено відповів ельф і відразу взявся відрекомендовувати відьму. – З моїм другом Вольдемаром ви щойно познайомилися, тепер дозвольте познайомити ще й з приятелькою, Примадонною Діаною. Вона склала нам компанію в подорожі вашим чудесним краєм.

– Щодо розваг, то ви трохи запізнилися. Найцікавіші бійці вже провели свої поєдинки. Дальше буде тільки нудна шарпанина всілякої третьосортної шпани. Дивитися на таке – себе не поважати. Ну а справами сьогодні я не займаюся. Хоча був якось у вашому мистецькому центрі мадам, і з радістю обговорив би з вами деякі комерційні угоди. Та повторюю – не сьогодні.

– Ну ні, так ні, – байдужим голосом промовив Доменіко. – Але посидіти за бокалом хорошого вина та просто погомоніти про всяку-всячину ми ж можемо.

– Великий хитрюга ти, художнику, – знову вишкірився перевертень. – Знаєш що для мене правила гостинності то святе, от тим підступно й користуєшся. Звісно я не можу відмовитися від нагоди посидіти в твоїй компанії та промочити горлянку чимось міцним.

Вони залишили підземний амфітеатр і незабаром опинилися в фешенебельному барі один асортимент алкогольних напоїв якого наочно доводив, що про здоровий спосіб життя тут не думають. Для вампіра крові звісно ж не знайшлося, але вибір іншого питва був великий, тож він зупинився на класичному джин-тоніку. Сп’яніти від цього коктейлю упир не міг, але треба було себе хоч чимось підбадьорити, адже подальше спілкування з зарозумілим вовкулаком обіцяло буди емоційно-виснажливим.

Побоювання Вольдемара справдилися на всі сто відсотків. Клятий вовкулака говорив про все на світі, окрім того що було важливим для їхньої місії. Смак замовленого спиртного, останні спортивні новини, навіть чутки що долинали з віддалених куточків світу. Доменіко уважно слухав співрозмовника, інколи задавав малозначущі запитання, та головним чином просто піддакував перевертневі. Відьма відверто нудьгувала, й після кількох кинутих фраз, мовчки потягувала через трубочку якийсь коктейль. А от упир ледь стримував роздратування та гнів, що жарким полум’ям розгорялося в його свідомості. Що собі дозволяє цей бундючний вожак безрідних дворняг.