17

Настрій у Вольдемара псувався з тою невблаганністю з якою напередодні великої бурі в барометрі опускається тиска. На це у вампіра було достатньо вагомих причин. Найголовнішою – повна відсутність будь яких результатів їхнього приїзду в лігво перевертнів. Минуло вже дві доби а їм так і не вдалося хоча б зустрітися з вожаком клану вовкулаків. Шановний пан Дечебал займався якимось своїми бізнесовими справами і вперто не збирався повертатися до рідної домівки. Така була офіційна версія його відсутності, яку озвучив Конрад Пильноокий, приставлений до гостей в якості екскурсовода-тюремника.

Саме надмірна нав’язливість цього молодого перевертня й стала другою причиною роздратування упиря. Неймовірно люб’язний та завше готовий виконати будь-яку забаганку приїжджих Конрад Пильноокий не залишав їх без своєї невсипущої уваги ні на мить. Варто було хоч одному з гостей вийти зі своєї кімнати, як неподалік, мов з під землі, відразу виникала висока постать вовкулаки. І найгіршим у цьому становищі було те, що позбутися його товариства виявилося абсолютно нереальною справою. В цьому Вольдемар наочно переконався вже першої ночі коли спробував зробити невеличку розвідку резиденції Дечебала. Спершу перевертень тримався на поштивій відстані від вампіра, та коли той спробував було проникнути в крило особняка де мешкали домочадці клану, відважно перегородив шлях кровопивцеві. Наступної ночі вампір вирішив просто прогулятися територією садиби. На цей раз Конрад намагався не потрапляти в поле зору гостя, однак його недалеку присутність упир вловив своїм гострим слухом.

Єдиною хорошою новиною за весь цей час було те, що їхні підопічні благополучно добралися до пункту призначення. Хоча визначення «благополучно» теж було доволі відносним. Загибель двох ельфів від посіпак «Пурпурового серця» не обіцяли нічого хорошого команді нишпорок в їхніх подальших пошуках. Невелика фора в часі могла зійти нанівець якщо клятий артефакт не вдасться знайти найближчими днями. А реальних підстав сподіватися на швидкий успіх у досвідченого Вольдемара, бо надто вже розпливчасті й непевні підказки місцезнаходження «Сурми Воскресіння» у них зараз були. І ось, замість того, щоб негайно відправитися на допомогу своїм підопічним, вони марно витрачали час в лігві пихатого, гонористого Дечебала.

Упир заїкнувся було художнику про своє бажання самому приєднатися до команди нишпорок, та стриманіший Доменіко зупинив його запал розсудливо зауваживши:

– В пошуках ти їм мало чим допоможеш, а от на їхній слід можеш навести.

– То що нам продовжувати бити байдики та чекати поки Дечебал змилосердиться, повернеться додому й нарешті зустрінеться з нами? – сердито буркнув Вольдемар. – Ми ж навіть не знаємо достеменно тут Ліліана, чи ні.

– Ні, просто так ми ледарювати не будемо, – заспокоїв вампіра ельф і змовницьке підморгнувши додав. – У мене є один план.

– Ти щось придумав? – очі в упиря загорілися азартом. – Давай, розповідай.

– Не тут і не зараз, – промовив художник. – Та й нам знадобиться допомога наших супутниць. Давай після вечері зберемося в моїй кімнаті і там все обговоримо.

Вечеря проминула в гнітючій мовчанці. Роль господаря традиційно виконував Конрад Пильноокий, що не відзначався особливою балакучістю, а дві старі вовчиці, котрі прислуговували за столом, й поготів. Гості теж не горіли великим бажанням спілкуватися, бо все що можна було вони вже переговорили в попередні дні. Тож всім залишалося грати роль вихованого товариства, що насолоджується вишуканими та смачними наїдками, від яких ломився стіл. Вибір тут був дійсно великий і міг задовольнити гастрономічні забаганки навіть вибагливу Примадонну Діану.

Наприкінці вечері Доменіко звернувся до Пильноокого з несподіваним проханням:

– Пане Конрад, ви не будете проти якщо я зі своїми друзями з’їздимо в найближче містечко трохи розважитися?

Вольдемар був готовий поклястися, що Пильноокий ледь чутно полегшено зітхнув на ці слова ельфа перш чим згідливо кивнув головою. Зрозуміти радість перевертня було нескладно, він мав тримати під контролем приїжджих на території маєтку клану. Все що робилося поза межами садиби його не обходило. Мабуть радості вовкулаки не було б кінця якби надокучливі гості поїхали і не повернулися назад.

Електромобіль вампіра був у повній готовності, а ворота маєтку навстіж відкриті, тож ніщо не стояло на заваді їхній нічній мандрівці. Коли вони від’їхали від лігва Дечебала на достатню відстань упир не стримався й поцікавився у приятеля:

– Доменіко, нехай зжруть тебе всі почвари потойбіччя, поясни що все це значить? Ти ж казав, що у нас мала відбутися нарада в твоїй кімнаті. Куди ж ми тепер зібралися їхати?

– Туди, куди я й сказав Конраду, розважатися в місті, – хитро всміхнувся ельф й поплескавши вампіра по плечу заспокійливо додав. – Друже, не гнівайся та довелося трохи поміняти плани без твого відома.

– І що тебе змусило поміняти наші плани? – поцікавився спантеличений Вольдемар.

– Не що, а хто, – подала голос з заднього сидіння примадонна Діана. – Це він зробив після того, що я йому повідомила.

– Ви мені можете пояснити, що тут діється? – роздратовано запитав кровопивця.

– Пояснення просте, – тепер вже приєдналася до розмови іеле. – Я і мадам Діана виявили в наших апартаментах шпигунські закляття.

– Хвостаті паскудники підслуховували й підглядали за нами весь цей час, – сердито фиркнула відьма. – Була б моя воля, я б уже сьогодні видряпала очі й повідривала вуха цим кудлатим збоченцям. Таке робити з порядними жінками.