15

Незважаючи на побоювання Вольдемара остання частина їхньої мандрівки проминула без будь-яких ексцесів. Вампір знову сидів на водійському місці, поряд нього примостився Доменіко, а мадам Діана й пані Флоріна влаштувалися позаду. Всю дорогу вони теревенили про мистецтво хореографії, ніяк не в змозі дійти згоди в питанні який же танець більш романтичніший вальс чи танго. Упир на ці культурологічні суперечки не зважав і був надзвичайно радий, що Примадонна перестала діймати його своїми словесними шпичаками.

До вечора наступного дня вони нарешті добралися до лігва перевертнів. Хоча слово «лігво» не надто підходило до того що побачив Вольдемар та його компаньйони. Насправді клан Дечебала Гострозубого мешкав в цілком пристойному маєтку, що був розташований неподалік річки Горнад. Великий білий особняк збудований у вікторіанському стилі і оточений доглянутим парком справив на подорожніх хороше враження. Навіть не вірилося, що у такому мальовничому, райському куточку живуть кровожерливі вовкулаки.

Приїжджих зустрів один з синів очільника клану, що представився як Конрад Пильноокий. Як було відомо вампірові – перевертні традиційно мали два імені. Одним вони користувалися коли мали вигляд людей, іншим – як прибирали подобу вовків. Зовні це був молодий високий чоловік з худорлявим обличчям і чіпким поглядом пронизливо-сірих очей. Після короткої привітальної промови він повідомив що батько зараз відсутній, і приїде додому пізно вночі, або аж вранці. За той час вони можуть відпочити в спеціально приготовлених апартаментах. Також за годину кожному принесуть вечерю.

Потім прибулих провели в їхні помешкання, що були розташовані в гостьовому крилу особняка. Кімната Вольдемара знаходилася поряд з кімнатою Доменіко, а ось апартаменти мадам Діана й пані Флоріна були навпроти. Як тільки Конрад пішов по своїх справах всі зібралися в Доменіко для своєрідної наради. Мадам Діана не приховувала своєї стривоженості, вона й першою накинулася на художника.

– Пане ельф, ви не хочете мені дещо роз’яснити? – роздратовано просичала відьма.

– Що саме вам роз’яснити, мадам? – втомлено перепитав Доменіко скидаючи піджака.

– Ви запевняли мене, що моя підопічна матиме змогу регулярно інформувати мене про те де вона й що робить. Та минає вже друга доба а від Марієтти ні слуху ні духу. Більше того, від сьогоднішнього ранку я взагалі перестала відчувати її магічну мітку. Боюся, що бідолашної дівчини вже не має на цьому світі.

– Діано, перестаньте говорити такі дурниці, – ельф зиркнув на відьму таким гнівним поглядом, що та відразу вгамувала свій пихатий шал. – Ми всі від самого початку усвідомлювали, що місія буде надзвичайно небезпечною. Я теж не знаю чому наші підопічні на зв'язок, можливо у них виникли якісь труднощі, та я впевнений що вони дадуть собі раду і незабаром відгукнуться.

– Я не зовсім тямлю про що саме ваша суперечка, – несміливо подала голос іеле.

– Дорога подруго, дозвольте я поясню вам все це в більш спокійніші обстановці, – відгукнувся Вольдемар, який не мав і найменшого бажання слухати подальші недолугі квиління відьми, і підхопивши під руку пані Флорину повів в свою кімнату.

Коли вони опинилися на самоті вампір винуватим тоном промовив:

– Пані Флорина, вибачте мені що мимоволі вплутав вас у все це. Справа в тому, що наші підопічні зараз зайняті одною надзвичайно важливою і трохи небезпечною справою. Про всі її подробиці, я на жаль не можу зараз вам розповісти, та знервованість мадам Діани пояснюється саме тим, що вона хвилюється за долю однієї своєї вихованки.

– Чим я можу вам допомогти мілорд? – голос іеле пролунав напрочуд серйозно. – Ви насправді приїхали сюди свататися, чи це тільки побрехеньки відьми?

– Мадам Діана знову наплела всіляких нісенітниць, – чомусь знітився від цього запитання упир. – Насправді все дещо складніше чим вона вам розповіла.

– То розкажіть ви, – промовила Флорина й глянула на Вольдемара таким поглядом, що він збагнув – відкараскатися від відвертої розповіді йому сьогодні не вдасться.

– Це сумна й до певної міри банальна історія, – невесело всміхнувся вампір. – Я навіть не впевнений, що вона вам буде цікава. Але раз вже торкнулися цієї теми, то буду з вами максимально відвертий. І так, деякий час тому я мав щастя зустріти дівчину-перевертня. Зовуть її Ліліана. Ми познайомилися на вечірці спільного друга-вовкулаки. Співачка-бард миттєво зачарувала мене своїм казковим голосом. Таке мелодійне і чуттєве контральто я чув чи не вперше за своє багатовікове існування. Пісні Ліліани тоді глибоко запали мені в душі.

Уже під час наступної зустрічі я не міг відвести від неї очей. Окрім музичного обдарування молода дівчина вразила мене й своїм зовнішнім виглядом. Смугляве личко, сяючі сірі очі, тоненькі бордові вуста. Як і належить вовчиці Ліліана рухалася граційно, легко, елегантно й стрімко. Посміхалася привітно й доброзичливо, а коли співала, то трошки морщила свій благородний лоб, тоненькі брови при цьому вигиналися дугою, а вії ледь помітно тріпотіли, наче крила метелика.

– Мілорд Вольдемар, ви часом не закохалися у цю дівчину? – перебила розповідь вампіра іеле.

– Так, закохався, – зізнався упир. – Сталося це якось непомітно, мимоволі, навіть несподівано. Спершу я захоплювався Ліліаною як талановитою, творчо обдарованою виконавицею. Та минуло якихось півроку і я зрозумів, що моє мистецьке захоплення переросло в гарячу, палку пристрасть. Я закохався в дівчину з таким безумним шаленством, як ні в кого й ніколи досі не закохувався.