14

До вечора ми з Марієттою стали якщо й не найкращими подругами, то вже точно добрими приятельками. Спершу я розповідала знервованій відьмі про Христофора та наші спільні пригоди. Потім кілька годин потеревенили на різноманітні теми. Головним чином обмовляли спільних знайомих з відьмацького Ковену, до якого я колись належала. А на кінець потомившись від розмов навіть зуміли трохи подрімати, щоб відпочити й відновити свої сили. За весь день нас ніхто не потурбував, хіба що один раз заглянула господиня дому, яка поцікавилася чи нам нічого не потрібно.

На моєму годиннику була за чверть одинадцята коли нарешті з’явився Валеріус. Вигляд він мав втомлений однак вдоволений водночас. Кинувши швидкий погляд на відьму й підморгнувши мені він промовив:

– Леді, готові продовжити нашу мандрівку?

– А що, вже все готове для подорожі? – схопилася я з місця й засипала ельфа зливою запитань. – У нас є новий транспорт? Дістали все потрібне спорядження. Коли виїжджаємо?

– Вирушаємо негайно, а от чим будемо подорожувати зараз побачите самі.

Ми швидко вибралися з підземелля. Надворі вже панував пізній вечір. Садиба Онасіса занурена в нічну темряву чимось нагадувала мені сплячого велета. Валеріус впевнено вів нас вперед повз цю притихле помешкання троля. Опинившись позаду будинку я враз переконалася наскільки помилковими були мої перші враження. Ні, тут ніхто не галасував і не влаштовував бучних гулянок. Навіть все освітлення складалося лишень з двох потужних прожекторів. Але от що ми побачили в їхньому яскравому світлі.

– Що це? – першою виразила своє здивування Марієтта.

– Транспорт, яким ми подолаємо решту нашого шляху, – відповів їй песиголовець який з’явився поряд нас ніби виринув з-під землі.

– Але ж… – тільки й спромоглася вимовити очманіла відьма.

Ошелешення помічниці примадонни можна зрозуміти, адже навіть я була неабияк зачудована тим, що зараз відкривалося моїм очам. Дивуватися було чого, бо на задньому дворі обійстя троля стояв… літак. Невеликий такий літачок, пофарбований в темно-синій колір, з намальованими на фюзеляжі білою шулікою і яскраво-червоним пропелером попереду. Біля нього стояли Онасіс, Гельмут й незнайомий опецькуватий гном, та щось жваво обговорювали між собою.

– Ми що, полетимо на цьому апараті? – обережно поцікавилася я у Валеріуса.

– Авжеж, – знову подав голос Христофор. – Чи може ти боїшся літати?

Я не боялася літати. Майже. Просто до цієї хвилини у мене було кілька перельотів на великих, комфортабельних і безпечних авіалайнерах. А тут ось цей літачок, маленький, крихкий і дуже ненадійний з вигляду. Як же він підійме нас всіх у повітря і донесе туди коли нам потрібно? Чи не поламається на висоті й не беркицнуться на землю десь посередині дороги? Зрештою, хто буде кермувати цим апаратом, невже той кордупель, що почав он колупатися в моторі?

Схоже ці побоювання були так виразно написані на моєму обличчі, що песиголовець не витримав і радісно вишкірившись взявся заспокоювати нас:

– Не бійся. Залізна пташка у нас надійна, пілот першокласний ас, до місця призначення домчимо за одну ніч.

– А й справді, – підтримав його Валеріус. – Це для нас чи не найкращий варіант. Літаком ми доберемося до мети за одну ніч і заодно позбудемося небезпеки зустрічі з супротивниками.

– Нам хоч парашути видадуть? – жалісливо застогнала Марієтта обличчя якої стало білим мов крейда.

– Звісно ж ні, – весело реготнув песиголовець і схопивши помічницю примадонни за талію «люб’язно» пояснив. – З парашутами для нас всіх там місця не вистачить. 

Тут Христофор був абсолютно правий. Навіть на відстані, кабіна літачка виглядала настільки малою, що я навіть не уявляла собі як ми там всі помістимося. Та суперечити ельфові і песиголовцеві не мало сенсу, тим паче, що у мене був чіткий наказ від мого наставника беззаперечно підкорятися Валеріусу. Таке саме розпорядження отримала від Діани й відьма, котра теж утрималася від подальших запитань і покірно попрямувала з нами до літаючого непорозуміння.

Ми підійшли до літака саме в ту мить коли гном-пілот закривши капот двигуна поліз в кабіну. Христофор же обернувшись до нас промовив весело-іронічним тоном:

– Шановні пасажири, прошу зайняти свої місця на борту цього величавого літаючого корабля.

Місць у «величавому літаючому кораблі» виявилося тільки чотири. Спереду за кермом, ясна річ, вмостився гном, якого звали Бабрунько. Поряд нього всівся перевертень. Несподівано виявилося, що він теж петрає у пілотуванню літаків, і буде в цьому польоті за штурмана. Для інших членів експедиції залишилася тільки задня частина кабіни. Ось там ми й напхалися як оселедець в бочку. Ельф і песиголовець знизу, а я і відьма у них на колінах. Мені дістався Валеріус, а от Марієтті – Христофор. Коли всі пасажири нарешті так-сяк вмостилися літачок кілька разів підозріло чмихнув двигуном, а потім пішов на зліт.

Описувати всі перепитії нашого польоту немає сенсу, адже нічого значущого у ньому не трапилося. Зізнаюся, спершу мені було дуже лячно. Наш літальний апарат не вселяв у мене і найменшої довіри до себе. Та сидячи в обіймах ельфа я швидко заспокоїлася і незабаром віддалася на поталу приємним спогадам минулого. Моя пам'ять витягувала зі своїх закапелків образи тих подій що колись приносили мені стільки задоволення та радості. Ось перед моїми очима пробігли кадри нашого знайомства з Валеріусом. Здавалося це були лишень вчора, хоча насправді відтоді промайнуло вже більше як п’ять років. Тоді я була молодою бухгалтеркою, що тільки-но почала працювати в серйозній транспортній компанії. Одного дня в наш офіс завітав симпатичний ельф якому було потрібно перевезти якийсь дорогоцінний вантаж через весь континент. Ми вперше зустрілися коли він прийшов бухгалтерію для уточнення деяких пунктів контракту.