10

Я прокинулася коли сонце вже пірнуло за лінією виднокраю. За той час, що спала, у нашої експедиції помінялися шофери. Тепер за кермом знаходився другий ельф-близнюк, компанію якому складав песиголовець. Попередня водійська команда відпочивала на своїх койках, Валеріус продовжував працювати за ноутбуком, Марієтта з заплющеними очима нерухомо сиділа на тому ж самому місці, що й зранку. Просто ідилічна картина, з якої сторони на неї не глянь.

Помітивши що я вже не сплю Валеріус закрив свій гаджет й бадьорим голосом промовив:

– Шановне панство, мабуть настав час зробити короткочасну паузу у нашій мандрівці. Тут незабаром буде невеличка придорожня забігайлівка, пропоную там зупинитися і трохи розім’яти ноги.

Противників такої чудової ідеї між нами звісно ж не знайшлося, тож вже за якихось десять хвилин наш дім на колесах припаркувався біля невисокої будівлі над входом якої сяяв неоном напис «Дорожні закуски». Окрім нас, клієнтів у цього закладі більше не було, і це мабуть на краще, бо дозволяло уникнути цікавих очей та непотрібних запитань. Все таки компанія з п’ятьох чоловіків та двох жінок виглядала дещо незвично, ба навіть – підозріло. А зайва увага сторонніх нам зараз була наймеш потрібною.

Поки ельф, якого здається звали Мікеланджело, заправляв нашу автівку, Христофор гайнув в забігайлівку за сигаретами, а Марієтта усамітнилася в туалетній кімнаті. Я ж відійшла в сторону й замріяно глянула на нічне небо. Сьогодні воно було безхмарним і напрочуд ясним. Численні зорі, схожі на блискучі дорогоцінні самоцвіти, здавалося змовницьке підморгували мені зі своїх недосяжних космічних далей. В дитинстві був такий нетривалий період, коли я захоплювалася астрономію, тому назви деяких сузір’їв глибоко закарбувалися в моїй пам’яті. Он величаво розкинувся Чумацький Шлях, а там яскраво сяють Великий і Малий Віз, поряд них безпомилково знаходжу Волопаса, Гончі Пси, Діву і моє улюблене – Волосся Вероніки. Чому улюблене? Бо надто романтична і красива легенда пов’язана з цією назвою.

– Про що замріялася, дорогенька? – запитує Валеріус нечутно підійшовши до мене.

– Та так, – відповідаю йому чомусь відчуваючи якесь дивне зніяковіння. – Просто милуюся небом.

– Красиве видовище, – погоджується ельф і після крихітної паузи додає. – Жаль, що все це може зникнути в любий момент.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано запитую я Валеріуса навіть не підозрюючи, що він так і не зможе задовільнити мою цікавість.

Напад стався несподівано й стрімко. Ще якась секунда тому все навкруги було тихо й спокійно, а вже за мить хижо заревіли мотори, заляскали швидкі постріли, гахнув гучний вибух. Реакція у мого колишнього коханого була блискавичною. Я не встигла й оком кліпнути, як опинилася на землі, прикрита зверху його тілом. Знову почулися часті постріли. Тепер вже здається відповідав хтось з нашої сторони. Слух різонув пронизливий зойк болю, відбірна лайка, люте звіряче гарчання…

Коли прийшла до тями й зірвалася на ноги сутичка вже майже закінчився. Поле швидкоплинного бою мало страхітливий вигляд. Кулі нападників потрапили в бензоколонку котра вибухнула, поховавши в пекельному полум’ї наш дім на колесах і Мікеланджело. Оноре лежав розпростертий на асфальті, в калюжі власної крові, і з його губ зривалися передсмертні стогони. Над ним схилився Валеріус, щось шепочучи тремтливими губами. Христофор стояв припавши на одне коліно, в одній руці він тримав великого пістолета, іншою притискав до землі очманілу Марієтту. Гельмут прибравши подоби вовка-перевертня шматував непорушне тіло одного з тих, що зазіхнув на наше життя. Смерділо задушливою згар’ю, паленою плоттю й пороховим димом.

Першим отямився, як це не диво, вайлуватий песиголовець. Відпустивши відьму він швидко обійшов трупи нападників і зробив контрольний постріл в голову кожному з них. Нас підступно атакувало шестеро мотоциклістів на трьох мотоциклах. Четверо з них були гоблінами, двоє – демонами. На наше щастя агресори були озброєні лише зброєю людського виробництва, і це вберегло нас від ще більших втрат. Якими б були наслідки битви якби вони застосували смертоносну магію мені навіть думати не хотілося.

Раптом до всіх звуків цього армагедону долучився пронизливий жіночий вереск. Я оглянулася й побачила на порозі закусочної продавчиню, котру буквально тіпало від жаху.

– Займись нею, – коротко кинув Гельмут Марієтті. – Змусь її замовкнути.

– Як змусь? – не могла втямити чого від неї хочуть помічниця примадонни.

– Ну ти ж відьма. Застосуй чари, вгамуй її переляк, зітри з пам’яті все що вона тільки-що побачила.

Отримавши чіткий наказ Марієтта не стала баритися, а підскочила до бідолахи, підхопила її під руку й ледь не силоміць потягнула в закусочну. Гельмут повернувши собі звичний вигляд витерши рукавом закривавлене обличчя й мовив:

– Треба звідси вшиватися якнайшвидше. Тільки спершу мусимо прибрати все це неподобство, щоб зменшити непотрібний розголос.

Не змовляючись два нишпорки взялися скидати трупи нападників у вогонь, що шаленів на місці колишньої бензоколонки. Незабаром на парковці залишилося лише тіло загиблого ельфа. Я підійшла до Валеріуса, що все схилявся над вбитим другом, щоб якось підтримати його, та почула різке:

– Не заважай мені.

Я відійшла на кілька кроків від нього і вже звідтам спостерігала як мій колишній коханий прощається зі своїм товаришем. Ельф опустився на коліна, схилив голову й тихо заспівав незнайомою мені мовою. Хоча слів цієї пісні я не розуміла, та мелодія нагадувала шелест листя на деревах й передзвін весняного ручаю. За якусь хвилину до них приєднався свист вітру й гомін пташок. Голос Валеріуса ставав все гучнішим, з пучків його пальців зірвався рій різнобарвних іскринок які затанцювали в такт мелодії навколо загиблого Оноре. А потім пісня закінчилися, іскринки, що злилися в одне мерехтливе покривало, яскраво спалахнули і безслідно зникли разом з тілом вбитого ельфа.