8

Потаємний підземний схрон ми залишили таким самим чином як і потрапили туди. Тільки зробили це вже не на темно-зеленому позашляховику, а на білосніжному «будинку на колесах». Зважаючи на те, що сонце вже давно зійшло, всі вікна у ньому, окрім звісно кабіни водія, були завбачливе прикриті світлонепроникними шторами. За кермом сидів один з ельфів-близнюків, а компанію йому складав перевертень. Всі інші члени експедиції розмістилися в основній частині кемперу, що слугувала нам і за вітальню, і за спальню водночас. Тут було достатньо зручностей та комфорту для довготривалої мандрівки.

Я і гадки не мала в яку сторону ми зараз рухаємося, однак судячи з частих поворотів автомобіля, припускала, що мабуть, як і попередньої ночі, намагаємося максимально заплутати сліди для можливих переслідувачів. Сумнівів, що такі небажані «слідопити» на неодмінно з’являться нашому шляху у мене чомусь не виникало, однак не було й страху від зустрічі з ними. Все таки наша компанія хоч і виглядала дещо строкато, не була зборищем безпорадних тюхтіїв. Навпаки, я вже мала справу з Гельмутом та Христофором і наочно переконалася якими вправними бійцями вони можуть стати коли припече. Мабуть і ельфи та відьма теж здатні дати добрячого прочухана ймовірним нападникам.

Хоча в цю мить все наше товариство поводилося так ніби ми вибралися на дружній пікнік, а не вирушили в небезпечну місію. Валеріус з другим ельфом-близнюком, втупившись в екран ноутбука, тихо про щось перемовлялися між собою. Марієтта з незворушним видом завмерла на одному з сидінь. Гельмут з заплющеними очима мирно куняв поряд неї. Справжня ідилія, з якої сторони не подивись.

Мені б теж не завадило подрімати, та після подій останньої ночі було якось не до сну. Трохи пововтузившись на своєму місці, вирішила, що мабуть варто почати наводити доброзичливі стосунки з тою, хто зараз відчуває до мене особливу неприязнь.

– Марієтто, – звернулася я до відьми, – може оголосимо тимчасове перемир’я між нами?

– Навіщо? – байдужим голосом поцікавилася вона.

– Як навіщо? Все таки у нас зараз одна справа, а колись ми взагалі були сестрами в одному ковені.

– То й що? – сердито буркнула Марієтта. – Ти зрадила нас і стала вампіркою. Яка тепер між нами може бути дружба?

– Ну дружба не дружба, а хоча б просте приятельство.

– Нізащо, – різко відрізала відьма.

– Дівчата, не сваріться, – раптом подав голос песиголовець. Піднявшись зі свого місця він запропонував: – Давайте я вам принесу щось перекусити чи випити.

Їсти і пити нам не надто хотілося, та це не завадило Христофору все ж сходити на кухню й незабаром повернутися назад з пакетом консервованої крові, бляшанкою дієтичної коли і місткою мискою смаженого арахісу. Відмовлятися від принесених песиголовцем смаколиків ні я, ні Марієтта тактовно не стали. Обидві відразу взялися потягувати свої напої, поки ненаситний Христофор хрустів горішками. Після кількох ковтків життєдайної рідини приємна розслабленість розлилася по моїх жилах, а разом з нею прийшла солодка дрімота. Ледь мої повіки зімкнулися, як я швидко занурилася в глибокий сон.

Видіння здається з’являється в ту ж мить як тільки моя голова торкається подушки. У ньому я знову знаходжуся на березі мальовничого озера. Звіддаля долинає знайома вже мелодія, котра вкрадливо манить і наполегливо зове мене до себе. Традиційно, не в змозі супротивитися цьому всемогутньому поклику, заходжу в воду й прудко пливу до острівця, що бовваніє посеред озера. Коли до нього вже рукою подати щось холодне та слизьке хапає мене за щиколотку правої ноги й починає тягнути на глибину.

Починаю відчайдушно борсатися і голосно волати про допомогу хоча й підсвідомо розумію, що мій порятунок прийде разом зі звичайним пробудженням, яке поверне мене у безпечне місце. Та не цього разу. Цього разу видіння не припиняється і у ньому з’являється той хто хоче щоб я потонула. Бачу його після різкого ривка, який врешті-решт затягує мене глибоко під воду. У мого поневолювача помережене старечими зморшками обличчя, синюшна шкіра потопельника і вибалушені ракоподібні очі. Його довге розкуйовджене волосся нагадує щупальці медузи, рот вишкірився в моторошній посмішці, кістляві пальці міцно учепилися в мою ногу.

Різко хвицаю вільною ногою і, о чудо, дивовижним чином примудряюся потрапити п’яткою в цю огидну мармизу. Мій удар не надто сильний, однак він настільки несподіваний, що неабияк ошелешує озерну потвору. З її роззявленої пащеки вириваються кілька бульбашок повітря, очиці вмить перетворюють на два камінчики обсидіану, лещата на моїй щиколотці наче слабшають. Ще раз копаю підводного монстра і ще раз, водночас роблю широкі гребки руками в надії вирватися з його тенет на поверхню. Легені печуть від нестачі кисню, в голові починає паморочитися від натуги, м’язи наливаються свинцевою втомою. Здається в цій нерівній битві мені не перемогти. Коли свідомість готова покинути мене несподівано відчуваю як щось хапається за мою руку. Щось ніжне та тепле. Воно навдивовижу сильне і воно допомагає мені нарешті вирватися на волю…

Прокинувшись бачу біля себе Валеріуса. На обличчі ельфа стривожений вираз. Моя долонь лежить в його руці.

– Що трапилося, дорогенька? – стурбованим голосом запитує він. – Ти так металася і стогнала коли спала, що неабияк налякала всіх нас.

– Все гаразд, – відповідаю я відчуваючи що вся мокра від липкого поту. – Просто побачила кошмарний сон.

– То наша дівчинка боїться поганих снів? – в’їдливо зауважила Марієтта.