6

Десь приблизно через годину після того як ми потрапили в потаємний схрон ельфів, про мене й Марієтту нарешті згадали. До цього моменту нам довелося сиділи в невеличкій кімнатці, куди нас провів Валеріус. Сам ельф, перепросивши за те що має деякі невідкладні справи, відразу зник залишивши нас одних. За ці тривожні шістдесят хвилин єдиний хто наважився потурбувати нашу самотність був невисокий, охайний і напрочуд ввічливий водяник, котрий запропонував випити гарячої кави.

Звісно, я б з більшим задоволенням випила хорошу порцію свіжої крові, але звідки такі специфічні делікатеси у ельфів? Довелося погодитися на ароматний напій в примарній надії, що можливо він зможе вгамувати мої розбурхані емоції. Марієтта теж відповіла згодою, вочевидь так само сподіваючись відволіктись від того, що ми хоч і перебуваємо зараз в затишному й комфортному приміщенні, однак поверх нього знаходився багатометровий шар бетону, землі, й річкової води.

Коли моєму терпінню прийшов кінець, і воно здавалося готове було луснути мов мильна бульбашка, в кімнату увійшов Валеріус. Мило всміхнувшись своєю неповторною, чарівливою посмішкою, він промовив:

– Леді, вибачте що змушений був так надовго залишити вас без свого товариства. Невідкладні, важливі справи, не дали можливості відразу сповна проявити свою гостинність. Та тепер все владналося і я запрошую вас приєднатися до дружньої компанії, яка зараз зібралася на легкий сніданок.

– Який, до біса, сніданок?!? – не стримала своє обурення Марієтта. – Може краще поясните, що тут врешті-решт діється.

– Ось там про все й дізнаєтеся, – з незворушним спокоєм доброзичливо відповів ельф.

У мене теж було чимало запитань до Валеріуса, однак я розсудливо тримала язичок за зубами, й мовчки прослідувала за колишнім коханим. Разом ми вийшли в коридор який привів нас в кімнату значно більшу чим та в якій я з Марієттою знаходилися досі. Весь інтер’єра цього приміщення складався з великого обіднього стола й кількох крісел обіч нього. Вся мебель була зроблена з дерева, і мала такий вигляд наче її позичили в якомусь музеї старожитностей. За столом, вщент заставленим різноманітними наїдками й напоями, сиділи незнайомі мені ельфи й… Гельмут та Христофор. Як ці два нишпорки потрапили сюди я не мала і найменшого уявлення.

Валеріус галантно підставив мені й Марієтті крісла й люб’язно промовляючи:

– Леді, будь-ласка – пригощайтеся. Ми намагалися підібрати таку їжу й напої щоб задовільнити всі ваші смаки. Зараннє прошу вибачення якщо, через брак часу, могли щось не врахувати чи наплутати.

– Ви думаєте у мене немає більш важливіших справ чим трапезувати тут з вами? – роздратовано буркнула відьма й в’їдливо додала. – Та й апетиту якось немає їсти в такий час.

– Вельмишановна пані Марієтто, – відповів їй Гельмут наколюючи на виделку маринованого шампіньйона, – не гоже ображати щиросердних господарів цього гостинного дому своєю відмовкою.

– Перестань викаблучуватися і берися за справу, – буркнув Христофор закидаючи собі до рота чималий шмат стейка.

– Вони мають рацію, – підтримав нишпорок ельф. – Попереду на нас чекає напружений день, тож добряче підкріпитися всім нам конче необхідно. Та спершу дозвольте представити вам одне одного. Почнемо з двох поважних джентльменів котрих добре знає пані Ірена і які поки-що невідомі пані Марієтті. Це особисті помічники мілорда Вольдемара – пан Гельмут й пан Христофор.

Після цих слів Валеріуса перевертень схопився на ноги й по дружньому потиснув руку відьмі. Натомість песиголовець тільки кивнув головою на знак вітання продовжуючи активно прожовувати черговий кусень м’яса. Зі мною вони, ясна річ, здоровкатися не стали, бо минуло зовсім небагато часу як ми бачилися востаннє.

– Тепер познайомтеся з моїми найкращими друзями Оноре й Мікеланджело, – продовжив Валеріус. – Вони стануть компаньйонами в нашій майбутній експедиції.

Обидва ельфи виглядали так наче були (а може й насправді були) братами-близнюками. Високі, цибаті, з пишною розкуйовдженою чуприною, кольору стиглої пшениці, волошково-синіми очима й тонкими, міцно стиснутими вустами. Одягнуті найкращі друзі Валеріуса були в звичайні джинси й легкі футболки, при цьому у Оноре на грудях був вигаптуваний маленький листок конюшини, а у Мікеланджело – квітка вересу. Що ж, якщо не мінятимуть одяг і я нічого не наплутаю, то надалі буду їх розрізняти за цими символами.

Ельфи по черзі галантно поцілували мені і Марієтті ручки після цього не промовивши й слова повернулися на свої місця. А ось відьма не стала мовчати, а підозріло зиркнувши на Валеріуса невдоволеним запитала:

– Які ще компаньйони і майбутня експедиція?

– Давайте поєднаємо корисне з приємним, – відповів Валеріус беручи до рук апельсинку. – Ви пригощайтеся, а я спробую пояснити ситуацію яка склалася та те що нам доведеться зробити в найближчому майбутньому.

Хоч-не-хоч а нам все ж довелося прийняти пропозицію ельфа. На превеликий подив, поряд своєї тарілки я виявила містка карафка з кров’ю. Господарі цього дому насправді доклали чималих зусиль щоб догодити смакам кожного гостя. Я націдила собі ледь не повний бокал рубінового напою й неспішно смакуючи ним, почала прислухатися до того, що мовив Валеріус. А той неспішно очищаючи своїми довгими пальцями помаранча дивував нас все більше й більше.

– Цієї ночі наші наставники та старійшини погодилися об’єднати свої зусилля для однієї важливої справи, – урочистим тоном промовив ельф. – Вони прагнуть віднайти один древній магічний артефакт і заради цього вирішили створити спеціальної команду, щоб відправити її в пошукову експедицію.