10. Що робити?

   Буквально через декілька днів Герхард знову заявився, він був вже трішки веселіший і похвалився своїми новаціями.

   - Розумієш, Максик,  - оте збирання плодів таки займає у Сури купу часу, діти самі вдома безперервно репетують, бо вже величенькі та мало сплять. Я хвилююсь, що це може негативно відбитись на їх психіці! Адже дитячі страхи та моральні страждання  надзвичайно небезпечні! Тому я вигадав ось що.

   Герхард махнув рукою і в повітрі поряд з ним з’явилось овальне зеркало-екран, в якому я міг спостерігати сурину галявину та її мешканців. Перед будиночком біля великого вогнища поралась Сура, а неподалік з веселим лементом голяка бігали дітлахи.  Сура помішувала щось  в величезному казані, що булькотів на вогні, періодично куштуючи вариво, схоже на варення. Поряд, на протягнутій  між деревами мотузці висіли випрані шматки тканини, які слугували підгузками - здогадатись про їх призначення було не важко, бо у Сури явно не було хорошого прального засобу. На інших мотузках висіли гірлянди порізаних на шматочки фруктів – теж сушилися. Точнісінько так моя бабуся Люся колись заготовляла фрукти на зиму, на вузвар. Трішки далі стояв віз, дуже примітивний, а ще далі … пасся  «кінь»! Ну як кінь, не зовсім щоб, але дещо подібне. Здоровецька тварина, вся перевита м’язами,  мирно щипала травичку на галявині.

   - О! Герхард! Та ти молодець!  - захоплено вигукнув я. – Сам воза майстрував? Нічого так возик, достатньо страхолюдний, щоб видаватися справжнім!

   - Ой, та справжнісінький! Сам майстрував, у Сури на очах. Намучився! У нас же планета пустісінька, по легенді (і насправді). Легенда така – всі сурині одноплеменці загинули під час нападу ворожих інопланетян,  які потім вимерли від місцевої хвороби - Сура все те пам’ятає. А я  - з іншого материка, теж залишився один-однісінький з свого роду-племені і приплив сюди на човні.

   - Ясно, - сказав я, продовжуючи розглядини герхардової родини,  - а ти сам збирав ті плоди, сам полював на щурів?

   - Та ти що, Максику, чи є в мене час на таку малоефективну роботу! Я ж так і працюю адвокатом, нахапав собі купу справ, верчусь, як гімно в ополонці – всі ці  мої сімейні справи потребують багато грошей, до того ж я заборгував за терраформування та благоустрій Перлини – один той гірський кряж чого коштує! Та оті всі овочі-фрукти щоб росли самі, та й комунальні платежі дорогі.

   - Всі ті продукти я купую,  -  продовжив Герхард. - У нас теж фріків повно, є такі собі еко-планети,  які не бажають жити як усі Розумні, вони вирощують все їдло самі, в полях,  як раніше. От у них я і купую і тих щурів, і кожної неділі от буду купувати возик овочів та фруктів, щоб звільнити Суру хоч від того збиральства. Я сказав їй, що там, де я полюю, росте всього цього багацько, а коня Васька я просто впіймав та приручив.  Васька, до речі, я теж купив на тій еко-планеті,  ручного. У нас теж такі водяться, але вони страшенно дикі та необ’їжджені, як чортяки. А цей сумирний і вже доволі старенький.

   - Ну ти молодець, помітно, що Сура  вже спокійніша.

   - Ага, тепер вона завжди вдома, має час на відпочинок, та і дітки щасливі – он як вибрикують! Але! Але я постійно думаю, що буде, коли вона народить ще двох? От дурень старий! Теорія – то одне, а практика виявилась значно складнішою! Слухай, я й не здогадувався, що діти видають на гора втричі більше гімна,  ніж з’їдають харчів! Це якийсь жах! А як сумирно лежали в сучасних люльках, як янголятка, неначе і не ходили під себе постійно. Сура тільки сиділа біля них без діла і згадувала оту кляту нгоа, хай їй грець! Телепень я - треба було купити парочку біороботів, щоб працювали у нас слугами і головне - записати легенду про них у пам'ять Сури. Дурень! Дурень!

    Герхард знову обхопив голову руками, захитався з боку на бік – і щез, слідом розтануло і чарівне дзеркало.    

    Я теж постійно думав, як же Герхарду викрутитись з цієї непростої ситуації.  Та їм туди хоч-би от наші побутові умови – ванну-душ, пральну машинку, холодильник, сонячні батареї, електричну плиту і таке інше. І все це допотопне тяжке життя Сури значно б спростилось та полегшилось. Хоч би закинути на Чарівну Перлину який контейнер з усім цим добром, хоч на перший час, поки дітки малі. Так ні, це ж треба якось пояснити Сурі. Може хай наче прилетять інші інопланетяни, добрі, які і привезуть все це? Та фігню я мелю, бовдур старий!

   Але на наступній зустрічі з Герхардом я таки запропонував йому цю версію.

   - А що,  треба подумати, - на мій подив, Герхарду вона сподобалась.

   - А чи повірить у це Сура, щось забагато прибульців за такий короткий час?

   - А чого б їй і не повірити – бо їх дійсно дофіга. Це ви їх не бачите – бо знаходитесь під опікою Ради, поки у вас є статус перспективної планети. А безперспективних знаєш скільки? То жахіття! Всесвіт просто кишить життям!

   - Тю! А у нас вважають, що космос порожнісінький і одні ми такі цяці-лілі, найрозвинутіші, а може й єдині. От скажи мені Герхарде, а чому наші прилади не фіксують ніяких радіо, чи інших хвиль зв’язку між вашими планетами?

   - Ти б ще спитав, чому ніхто в інших зоряних системах не махає отими вашими прапорцями азбукою Морзе! – просто зареготав Герхард. - Просто ви ще не винайшли справжніх засобів зв’язку. Але вже скоро – бо ви вже знаєте, що є такі собі спутані елементарні часточки, які взаємодіють, незважаючи на відстань.

   - Ясно.

- А от прибульців я запросто можу організувати з будь якої планети, яка не входить до Ради Розумних! Запростяка! – Герхард задоволено відкинувся в своєму кріслі.