25. Завершення.

   І от я знову беру в руки свого чарівного котика. Давненько я не заглядав на Перл, друга художня епопея та відвідини дітей не залишали на це часу.  Ну що, подивлюся спершу на дитсадок, як там наші діточки, мабуть вже бігають.  Ха! Ось вони! І не тільки бігають! Галявина всередині куполу дуже змінилася, я не відразу второпав, що воно таке там повиростало, якісь незрозумілі кущі та дерева. Придивився пильніше. А! Та це ж фактично різноманітні гойдалки, лазалки та інші дитячі забавки-тренажери! Та ще й які розумні! Ті гойдалки підхоплювали дітлахів попід ручки і не давали їм впасти! Вірніше, слідкували за тим, щоб якщо дітки і падали, то не отримали б травм, а так, злегка, щоб вчилися оцінювати небезпеку падіння, без важких травм! Ну і винахідники ті автори дитсадка, просто молодці!

   Дітки бігали, вилазили на дерева, які теж їх підстраховували, притримуючи своїми гнучкими гілками,  бавились іграшками, які були точними копіями тварин Перл, верещали та сміялись, переповнені щастям, жагою до руху та до вивчення всього навкруг. Цікаво, а хто з них має ту саму мою хромосому і є реально моїми рідними дітьми? Та, це не важливо, вони в надійних руках і я їм абсолютно непотрібен. Як, до речі, і моїм земним дітям та онукам.

    І раптом я помітив двох діточок в білих тріко. Білих я раніше не бачив. А! - здогадався я, це мабуть Сурині наймолодші дітки, які граються  разом з  малюками дитсадка, під його надійною охороною.

   Герхард та бородаті брати звичайно ж, щось будували на першій вулиці майбутньої столиці. Він не відразу помітив мене, але потім таки підвів голову і непомітно помахав рукою, я так зрозумів, що як тільки він звільниться, то зв’яжеться зі мною. Більше нічого на Перл мене не цікавило і я репнув на диван в очікуванні Герхарда. В решті решт, чого хочу я?

   По-перше, мій клон повинен мати якийсь об’єм знань, ну приблизно такий, як випускник школи. По-друге, він нічого не повинен знати про мене та Жору. І по-третє, він повинен мати нездоланне бажання покращити життя на планеті, як того хочу я. Як тільки Жора виростить тіло, а Герхард десь там у клініках Розумних нафарширує його відповідним об’ємом знань, так відразу Жора переходить до нього, а я в ту ж мить безболісно помираю. Все! А от про легалізацію клону на планеті треба ще  подумати.

   Чекати довелося довго,  хоч я чудово розумію Герхарда, в нього повнісінько роботи на довгі десятиліття, але мене з’їдає … депресія. Яка депресія, чому? В мене ж все чудово! Чому я не хочу жити? Я й сам цього не розумію, але не хочу, і все тут. Як то кажуть, хоч ти мене встрель.

   Я нічого не хочу, я все, що мав зробити, вже зробив, я багато подорожував,  багато чого бачив, але тепер я хочу просто заснути і більш ніколи не прокидатись! Цікаво, треба спитати Герхарда, чи таки душа людини не просто функція живого організму, а щось самостійне і може існувати після смерті тіла? Як атеїст я в це ніколи не вірив, але тепер – я цього боюсь! Ні, пекла я не боюсь, там хоч не сумно, я боюсь того самого раю. Що там робити? Як і чим жити вічно? Я вже тут, при повному здоров’ї та достатку – не хочу. То чим рай кращий? Вічна, безкінечна нудота?

   І ще, подумав я, можливо, що без Жориної підтримки та непомітного лікування я вже б давно помер, і, фактично, я вже труп, хоч і цілком здоровий?  Мабуть саме тому я так не хочу жити, я вже скінчився. Адже всі мої  сусіди і знайомі однолітки там, в Кременчуці, вже давно померли, ледь переживши шестидесятиріччя, навіть ті, хто не пив та не палив - то рак, то інфаркт.

   І от, нарешті, з’явився  Герхард, звичайно ж, він був стомлений. Ніяких бесід про «інколи побалакать з другом» вже не вів – мабуть має можливість набалакатись зі своїм, оточенням, що останнім часом так суттєво збільшилось. Він сказав, що і так мій боржник і з задоволенням оплатить запис необхідного об’єму знань в голівоньку клону, хай тільки Жора підготує ті знання, він знає як. І що найпростіша легалізація клону – це часткова втрата пам’яті після, припустімо, якоїсь катастрофи з травмуванням. Ну просто десь у морі врятували  хлопця зі струсом мозку і частковою втратою пам’яті. Хто він, звідки він – не знає ніхто, включно з ним самим, він не пам’ятає ні своєї сім’ї, ні свого дитинства, хоч знає декілька мов і має досить пристойний об’єм наукових знань, як на юнака. Таких людей, до речі, на Землі є доволі багатенько, мабуть, це теж комусь треба.

   - Максе, друже, - раптом сказав Герхард, з жалем і навіть, я б сказав, з любов’ю, глянувши на мене. – Може таки ще поживеш? Омолодись, закохайся? Га?

   Він знову з надією подивився мені в очі. Я мовчав.

   - От я теж не розумів, що таке кохання, бо секс без кохання то не те, його замало!  - з запалом вимовив Герхард. – Аж поки не покохав Суру! Це щастя та задоволення, які не порівняти ні з чим у світі!

   - Герхарде, от припини!  - сказав я. - Секс - це винахід еволюції, він потрібен як оплата задоволенням за розмноження, щоб смертні істоти плодились, а їх вид не вимирав. Саме так різновиди смертних вдосконалюються та пристосовуються до змін середовища. Секс потрібен тільки для розмноження, а задля самого процесу він ні до чого! Як, припустімо, їжа для задоволення, з наступною блювотою, щоб було куди далі їсти. І те, і інше - збочення і смертні гріхи, щоб ти знав. Та й кохання теж з тієї опери. Чи ти не знаєш, що декотрі види живих істот не кохають своїх сексуальних партнерів аж ніколи! Бо це не потрібно для потомства. Ведмеді кохають своїх дам? Ні! Бо медведиця пречудово вигодує і виховає їх сама, на відміну від жінки. А самка богомола кохає свого судженого? Ще й як! Відразу після спарювання вона його з’їдає, бо саме це вигідно для потомства!

   Тут уже Герхард мовчав.

   - І не вмовляй мене, - продовжив я, - я вже наплодив купу нащадків, не без твоєї допомоги, і з мене досить! І, що важливо, я їм зовсім не потрібний ні тепер, ні в майбутньому!

   - Ну що ж, як хочеш. У всякому разі я намагався. А тепер,  - сказав Герхард суворо. – Питаю тебе офіційно, ти дійсно згоден виростити замість себе молодого клона, а самому вчинити евтаназію саме зараз, у значно меншому віці, ніж максимальний вік землян?