24. Нарешті одмалювався!

      Ну і почалися сеанси малювання. Першого ж разу, як тільки Спайс виник в моїй голівонці, він … вигнав мене звідти! З власної голови - та в Жорин погріб!

  - Неподобство, - волав я, -  я не полізу в той бункер, в мене клаустрофобія!

  - Максе, от не мели дурниць, твоїм тілом повинен керувати тільки я, ти мені будеш страшенно заважати. Плигай в люк, придурку, в мене мало часу!  – просто закричав Спайс і… легенько дав мені копняка. У мене в голові!

      Я влетів в люк і… опинився під високим блакитним небом, в шезлонзі, який стояв на дерев’яному помості  просто в морі, недалечко від зеленого побережжя. О, наче Мальдіви, - подумав я. На помості також була маленька хижка з очерету, а на столику коло мене стояли  якісь наїдки та напої. Чудовий у Жори погріб! У всякому разі, показати він мені може все, що завгодно, а оці його віртуальні Мальдіви  – без сумніву досконалі, всі мої органи чуттів не відчувають ніякої фальші.  Ну я і плюхнувся в море, пірнав, милувався рибками, наплавався, потім поїв-попив – та й захропів. А що там ще робити?

      Прокинувся я вже у власному тілі, Спайс зник, зате перша картина була частково намальована. Чудовенько так у нього виходить!  Це дійсно моя манера, мої мазки, моя рука. Ну, може зовсім трішечки рука бога. Це був «Акваріум», моя улюблена картина з давно задуманих.

На ній були зображені звичайні зелені ящірочки, тільки прямоходячі і доволі пузатенькі. А може жабки з хвостами, бо мордочки  в них майже пласкі, а очі банькаті. І всі вбрані в дуже простий, примітивний, але все ж таки одяг.  А розташувались  вони на вулицях села з маленьких хижок, вкритих соломою.  Всі персонажі чимось зайняті – працюють на городиках біля хаток, переносять якісь корзини, ось група жабок посеред села готує  на вогнищі їжу, хтось рубає дрова, хтось мішає варево в казанку, ось група молоді грає на якихось дудочках та скрипочках, а інші біля них танцюють.

Ну і тому подібне, звичайне життя невеликого села. А на передньому плані, на вершині пагорба над тим містечком стоїть маленький хлопчик-жабка,  але він не дивиться вниз, на своє село, погляд його спрямований в блакитне небо, на білі хмари. Тільки хмари там не прості. То дві розмиті постаті людей в білому одязі, чоловіка та жінки, вони ніби зіткані із велетенських хмар. Жінка вказує рукою на село внизу і на її прекрасному, божественному обличчі  сяє радісна, щаслива посмішка. Чоловік теж посміхається, але очі його сповнені смутком. І ще, через всю картину проходять  чотири вертикальні, ледве помітні, туманно-молочні смуги і стає зрозуміло, що це акваріум.  І що він стоїть, мабуть, десь в саду тих хмарних істот. Ну або в вітальні.

Так поступово, наскоками, ми і малювали собі далі, поки всі задумані картини не матеріалізувались.

Це були різні алегорії – води, повітря, землі. На них були зображені то морські глибини, то хмари на небі, то польові квіти на лузі, але тільки на перший погляд. Там було приховано безліч дрібних персонажів – риб, птахів, комах чи квітів, злегка антропоморфної зовнішності, тобто, всі вони були трішки схожі на людей.

Картини мені страшенно подобались, я просто розсипався в подяках Спайсу і був задоволений, що тепер-то Гарднер викупить справжні картини, а не якусь юнацьку мазню.

- Ні, братику мій, - сказав мені Спайс, - Герднер наш вже того, помер.

- Та ти що?  Як це так – помер?

 - А ти думаєш, що жити довше ста років не підозріло? А мій новий підзахисний (звичайно ж, клон Гарднера, офіційно племінник) ще молодий, строптивий, не на сто відсотків слухняний. Але ти, Максику, не хвилюйся, в мене повно знайомих захисників, чиї хазяї  куплять твої картини, аж гай загуде.

- Та я не хвилююсь, я за вами з Жорою, як за камінною стіною, - сказав я. - А племінника ти заздалегідь собі виростив, щоб  було куди переїхати після смерті Гарднера?

- Звичайно.  Мені-то особисто зовсім не хочеться помирати, на відміну від тебе.

Дуже скоро картини дійсно загуділи, аж курява здійнялася, а мій рахунок добряче розпухнув. Частину картин таки купив племінник містера Гарднера, ще й образився на мене, чому я не звернувся відразу до нього. Все! Можна їхати додому,  на ювілей сина, і там вже оформляти документи на спадщину, всім дітям та онукам порівну від того, що буде на рахунку на момент моєї смерті, довго очікувати якої я не збираюсь. А вони вже розберуться, вони в мене розумні та відповідальні, бо в них такий чудовий таточко, як я!

Тільки я почав збирати валізи, як задзвонив телефон – то був молодший син.

- Татку, привіт! – сказав він. – Скільки ти будеш в тій Англії сидіти – давай додому! Ми вже всі тут хвилюємося, таки ж ти вже не хлопчик. Тим більше, що скоро в мене ювілей, я хочу, щоб ти мені був на ньому здоровенький – буде купа гостей!

- Привіт, синку! – зрадів я. – Скоро приїду, вже речі пакую.

- Ну от і чудово! Скільки можна малювати, досить вже, час відпочити!

Оба-на! «Скільки можна малювати!» Значить, мої діти думають, що я весь цей час малював? Ну тоді – що ж, малював – так малював!

А ось і Київ! Я відразу оселився в готелі, щоб не обтяжувати дітей, та й метушні і багатолюддя не люблю, хай навіть це і власні, улюблені нащадки. Ну що, ювілей – то ювілей, описувати не буду. Єдине, що мене вразило, так це те, що діти та онуки ставилися до мене, як до рідного,  але доісторичного динозавру, який геть відстав від сучасності і втратив розум, хоч і відомий художник.  Ну, не варто засмучуватись, я сам так ставився до своїх дідів та батьків, це притаманно всій молоді.

Зате я уважно спостерігав, як спілкуються Миросик з Сонею, тою самою родичкою з моєю Х-хромосомою. Вони дуже мало розмовляли,  тихо, майже пошепки, але що між ними вже пролягло якесь взаєморозуміння, якесь енергетичне поле, було видно неозброєним оком.  І це мені подобалось, очевидно, що ніхто та ніщо їх не примушує, це їх власні почуття.  Я очікував, що Соня буде копією моєї матері, але ні. Схожа трішки, звичайно, але так і має бути, адже у неї тільки одна моя Х-хромосома, а інша від власного батька.