22. Плани на майбутнє.

   І почав я пакувати свої речі, яких раптом виявилось аж занадто багато – купа одягу на всі сезони, купи сувенірів з усіх курортів планети, де я побував – і за цією простою роботою  я почав роздумувати над тим, а чи настільки я потрібен Америці саме зараз? Події останнього часу показали мені, що отці-засновники США колись таки добряче попрацювали, все обдумали та створили дуже надійну державницьку систему, стійку до будь-яких небезпек. От як наприклад, завжди є можливість нейтралізувати небезпеку від президента – відвертого популіста та неука з харизмою, якому вдалося запудрити мізки виборцям, які здебільшого, як і скрізь, не всі просвітлені мудреці або хоч освічені люди, здатні думати, аналізувати та робити вірні висновки. Я відчуваю, що в США пречудово розберуться зі своїми проблемами і без мене з Жорою, міцності системи вистачить на все, впритул до імпічменту такого президента, якщо виникне така потреба.

   Тому я репнув у крісло і задумався вже капітально. А що ж в такому випадку робити мені? Не пропадати ж такій чудовій можливості, як інопланетне чудо-юдо, високотехнологічний робот Жора? Що я хочу зробити в першу чергу? Вірніше, які проблеми має на сьогодні планета Земля, настільки нагальні, що ми з Жорою повинні їх вирішити? Підсумую - коротко та основне.

   По-перше, це безпека та припинення воєнних конфліктів, по-друге,  мабуть, обмеження народжуваності в тих країнах, де вона зависока і, одночасно, збільшення її-ж в тих країнах, де вона занизька. Кожна сімейна пара має право і зобов’язана мати від двох до чотирьох діточок – просто так стверджують спеціалісти з демографії,  для стабілізації кількості населення планети. Генів інакших я не боюся – гарне виховання переможе погану генетику, імхо.

   Ну а потім, звичайно-ж, освіта! І не аби яка, а сучасна, цікава для дітей та молоді, в нових формах. Не тупе запам’ятовування, не сидіння на уроках – а щось на зразок ігор, щось схоже на науково-популярні фільми Ніла Тайсона, але в вигляді комп’ютерної гри з можливістю  кожному учню самому обирати свої шляхи до перемоги і заодно, в процесі гри,  пізнавати світ та науки. Тут потрібна ціла лабораторія для розробок таких навчальних ігор, з підключенням віртуальної реальності та інших новітніх розробок.

   Четверте (а може й перше), це забезпечити всіх жителів планети їжею та іншими засобами для нормального життя.  Планета стала дуже маленькою, американці вже в цьому переконалися 11 вересня.  Сновигають літаки, мов мухи, літають бомби на величезну відстань, скрізь купи атомної зброї  – всередині мурів не відсидітись нікому! Ніякі бетонні стіни Трампа не втримають біженців з неблагополучних, воюючих, голодуючих країн, тому треба не закриватись – а цивілізувати всю планету, інакше капець усім! І ситим та багатим, і бідним та голодним.

   Мля, хіба це по силах для однієї людини, навіть з власним джином? Це робота для тисяч особистостей з такими помічниками, робота для ООН, але вона має стати могутньою, фінансово  забезпеченою організацією, з реальними можливостями  і з найкращими спеціалістами в різних галузях!

    Голова в мене розболілася від тяжких дум – я просто не знав, за що мені братися і з якого кінця. Здається мені, що ніфіга в мене не вийде. Я зажурився і задепресував. Ну не відчуваю я в собі сил та енергії не те, щоб все це зробити – а навіть взятися, хоч би за одну з цих проблем! Я таки старий! На мене просто тиснуть всі мої спогади, невдачі, проблеми минулого, тисячі краєвидів, тисячі зустрічей, тисячі облич переповнюють мене, не залишаючи місця для чогось нового, тягарі минулого притискають мене до землі.

     Пробачте, дорогі мої нащадки, я не те що не хочу – я не можу! А хочу я тільки померти. І все тут. От поїду додому, відвідаю дітей, онуків, намилуюсь правнуками – і все. Хай Жора робить, що хоче – клони там різні вирощує, чи щось таке, а я, ось ця особистість – я все. Бобік здох. Виснажився. Я не знаю, як ті Розумні взагалі можуть жити тисячі років і не втрачати жагу до життя. Не розумію!

    «Жоро, готуйся - ший мені нове тіло» - звернувся я до свого робота-захисника. «Ти чуєш мене?» Чіткої відповіді я не отримав, тільки ледь помітне «Так» десь у самому глибокому куточку свідомості. Добряче таки Герхард тоді налякав Жору, адже раніш мені доводилось  вислуховувати безліч його голосних та емоційних промов – а після того випадку ні гу-гу.  І з наміром завтра ж їхати відвідати рідних я заснув.

   Вранці я замовив білет на найближчий рейс до Києва і поки чекав, вирішив заглянути на Перл, як там справи, мабуть, малюки теж вже народилися.  І я заглянув  в той самий будиночок, де спостерігав народження батьків. Там все було пречудово,  вірніше, всі солодко спали, як ясочки – і батьки, і немовлята. Матка, звичайно, зникла, а на її місці виросло нове, здоровенне ліжко  з чотирма маленькими заглибинами для немовлят посередині і двома великими по краях для батьків. Кожне гніздечко мало власну пухнасту, живу ковдру, яка росла просто з заокруглених бортів заглиблення, залишаючи відкритими тільки обличчя кожного. Тиша та ідилія!

   А як там Герхард з сімейством, подумав я і визирнув назовні. А Герхард бігав, мов навіжений, по своїй садибі, розмічав ділянки кілочками,  потім рівняв землю бульдозером  від дитсадка і кудись вдалину, аж до лісу -  схоже, що формував  щось на зразок вулиці. Тоді возив по тій вулиці на віддалений край галявини ті самі листи пластику та металеві труби з крюками для швидкого монтування приміщень, рулони сітки-рабіци, якісь інструменти - весь трудах праведних та в милі. Що там і казати, роботи в нього на найближчі роки  – по самісінькі вуха. Я вже хотів відключати своє вікно спостереження, як Герхард, який в цей час вовтузився зовсім недалечко від моєї камери, раптом завмер, напружився, потім подивився просто мені в очі – і відвалив щелепу, наче дуже здивувався. Потім скочив у свій бульдозер і знову поїхав кудись далеко, за межі моєї зони спостереження.