Розділ ІІІ Сага про Сагу

Зард звівся на ліктях і озирнувся. Вчорашні події здавались йому нічним кошмаром. Хлопець потягнувся, протер очі. Він ще не дуже роздивився, що навколо і думав, що знаходиться у своїй кімнаті. Але не тут то було.

--- Ну що? Готовий до пригод? --- весело вигукнув Сага. Він міцніше підв'язував пліт вправно орудуючи гачком --- Коли подорожуєш на плоті, час летить як стріла! Ти й оком не змигнеш як ми вже будемо біля порогів, а звідти до Бернау -- рукою по...

--- Аааааааа! --- Зрад тільки прокинувся. І не на жарт перелякалася.

--- ...дати. Це був поганий жарт! --- вигукнув обурений Сага і склав руки на грудях. Він вирішив, що Зард пожартував ніби злякався його обличчя. Бо до того арканер ховав своє лице.

--- Я... Я не це мав... Вибачте...

--- О-о-ой бо-о-о! Які ми тут заля-а-а-акані-і-і! Вже й пожартувати боїшся!

І без жодної совісті нахилився до Зарда, щоб краще його розглянути. До того Сага думав, що буде не чесно якщо він розглядатиме їх, а своє обличчя ховатиме. Без шалі він виглядав як звичайна людина. Арканер носив розтягнутий светр, що був значно довший і удвічі ширший ніж треба, вільні штани і високі чоботи. Мандрівник мав кругловате лице ,великі сірі очі, а його губи завжди були розтягнуті у добродушній усмішці. Він забрав пасмо неслухняного, темно-русявого волосся щоб не заважало йому дивитись, упер руки в коліна і вп'ялився у хлопця очима. Горловина светра сповзла й оголила гостре плече. Сага виглядав на рік-три молодшим ніж був насправді і тому двадцятилітньому Херроні іноді не вірили, що він повнолітній. До того ж, наче природа над ним пожартувала, він мав низький зріст.

— То що, тепер ти не лякатимешся без причини? — з такою людиною як Сага можна було не боятись незручних пауз чи зупинок. Йому завжди було, що ляпнути.

— Ні, більше… ні.

— Чого ти так мене боїшся? Га? — Сага поплескав Зарда по плечу — Я не кусаюсь!

І він майже підстрибом попрямував до плоту, закінчувати роботу. За ніч пліт перетворився на нічим не примітну купинку з вузьким отвором, що правив за вхід.

— А він не потоне? — трохи налякано спитав Зард.

— Пліт, від нас трьох… гм… а це вже складне питання… Та ні-і-і я просто жартую! Ще ні разу пліт, що я робив, не тонув! А доводилось і по п'ять чоловік ховатись!

Арканер укотре ртріпав Зардові чорняву чуприну. Він виражав повну безтурботність і щастя. Сага говорив таким тоном, наче от-от розрегочеться. Причому такий тон був в нього і коли вони стояли посеред пожежі у калабані.

Коли прокинулась Лія їхня мандрівка по воді почалася.

Дні справді минали швидко і непомітно. Щоранку вони причалювалисдо берега і Сага йшов на полювання. А Зард і Лія лишались і лагодили пліт зміцнюючи його очеретом, що його вдосталь росло на узбережжі. Коли арканер повертавя то вони снідали, а тоді Сага розповідав їм про свої пригоди і про усілякі хитрощі. Іноді його тягло згадати про батьківщину і він заводив кількагодинний монолог про традиції і легенди Тайри (так називалась краї у яких народився колишній спадкоємець), а розповідати було про що, ну наприклад про веселих і жвавих кмітливих створіння, що звались вітерці. Вони були схожі за обрисами на людей, але мали помаранчеву шкіру, круглі очі і незвичні крила, що нагадували трикутну шаль, що її накидууть на плечі. Чи про кам’яних големів, чи про широкі буйні гірські річки. Тайра славилась своїми горами видолинками і лісами. А жителі країни вміли берегти й цінувати красу своєї держави. Слова лились з Саги як пісня. Він повністю провалювався у спогади і в нього на губах з’являлась усмішка.

Окрім цього Сага вчив їх ріханської мови (знати її було ознакою освіченості), писемності і математики. Зард наполягав щоб мандрівник навчив його ще й тайрійської, йому подобалося, як звучить ця мова. І за кілька тижнів Зард вже знав доволі багато слів і деякі вирази. Тайрійська вчилась легко. Не дарма її вважали одною з найспівочіших.

Учні не дуже хотіли розповідати про свої школи. І з куди більшим задоволенням ділились спогадами про Берту і Майс.

Нерідко Сага брав дивний інструмент схожий на 11-ти струнну гітару тільки до неї були приладнані скляні, металеві і дерев’яні дзвоники, і їхній сховок заповнювала музика. Співав мандрівник на рідній мові і з якихось причин здавалось, що ця пісня мала звучати саме так і, що виконувати її мала людина саме з таким низьким і тонким голосом. Зард хоч і сам вмів добре співати боявся зіпсувати це поєднання звучання струн, ритму заданому дзвониками і Сагиного голосу. Лію не так сильно задівали за душу ці співи і іноді вона підспівувала, але з якихось причин їй не подобались пісні Саги.

У такому розміреному темпі минали дні, тижні. Вони пересікли долину і потяглися проняжні болота які через жарт природи не змішувались з рікою. Сага, жоч на полюванні був не таким незграбним як у звичайному житті, почав брати Зарда про всяк випадок з собою. Проте арканер дивовижним чином знаходив стежку усюди і провалився лише один раз та й то біля плоту. Тож у більшості витягати з твані доводилось вже мага, але сам Сага завжди казав, що то працює закон підлості, та й такі пригоди були для хлопця хорошим уроком. Через якийсь час Зард піднаторився в полюванні і був цілком щасливий. У глибині душі хлопцеві хотілось щоб так тривало ще довго-довго, але він не міг перервати місію і розумів, що рано чи пізно таке чудове життя перерветься і йому знову доведеться стати супроти жахів і небезпек. І оптимістичні прогнози Саги не особливо допомагали. Чим сухіше ставали болота, тим більше похнюплювався Зард. Сагу тривожив його настрій, але хлопець намагався приховувати свій сум. А от Лія навпаки воліла, щоб вони швидше дістались міста.

— Зард? Точно все добре? — підійшов до нього арканер.

— Так. Усе добре — самими губами відказав той. По Зардові зпжди було видно, бреше він чи ні.

— Ага. Отже ти зовсім не почувається як викручена ганчірка. До-о-обре! Давай так. Ти довіряєш мені?