Розділ I малайор

Візардель болісно прищурився на сонце.

• Думаю, звести школу вогню поряд з водою було не розумно! Принанні через те, що тут надто яскраве сонце! А ти як думаєш, Байн?
• Три! Години! До! Підйому! От що я думаю! Насолоджуйся снами, а не влаштовуй усесвітні змови!
• А це хороша ідея! Давай ми удвох проникнемо до водяників і поперелякуємо там усіх!
• От сам і іди.
• А я і піду, ти про це ще потім почуєш!

Він, гордо задерши голову підійшов до вікна. Воно було відчинене. Байн не впустив момент виштовхав Зарда на підвіконня і з гучним гуркотом зачини віконниці. Візардель збліднув.

• Байн! Відчини вікно! Байн! Якщо я розіб’юсь, то до тебе поселять Марі! Ба-а-а-а-а-айн! БАААААААЙН!
• Не верещи як дельфін…—сонно буркнув той і відвернувся до стіни.
• Я сидітиму тихо! Обіцяю!
• Раніше треба було думати!

У кімнату ввійшов один з учителів.

—Візарделю, завдяки тобі підйом перенесено на три години раніше твоїм крикам навіть сирени заздритимуть не один рік.

• І він просто пішов?— жалібно пискнув Зард — А вікно відчинити? Сер Нетіс?
• Так, він пішов Зарде— Байн позіхнув
• Я стрибну тобі на зло!!! Ти два роки житимеш з божевільною!!!
• Я за тебе радий.

Візардель поглянув на землю. До неї було дуже далеко.

• Відчини вікно… Байне…
• Ти ж казав, що стрибнеш.
• Там… там дуже вис..соко, я прос..сто тогарячкув..вав.

Байн так-сяк натягнув учнівську форму. Підійшов до вікна.

• А знаєш. Посидь краще там. На сонечку погрійся трохи.

Зард підняв благальний погляд. Байн прошипів щось типу «я занадто слабодухий» і відкрив вікно. Візардель стрілою чкурнув з кімнати, пронісся коридором, злетів по сходах і зупинився об важкі головні двері, він розраховував, що вони не будуть замкнені. Маг стенув плечима і продерся крізь вузький старий лаз під сходами. Пролізти там можна було лише пластом, але він нечасто замикався, бо по суті був проломом прикритим люком.

Він ішов уздовж узбережжя і намагався ні про що не думати. Насправді Зард ненавидів чарівникі значно менше ніж хотів показати. Він— виходець з північного ікла, невеличкого села у вічних снігах, що розташувалось на півострові схожому на ікло по формі. Місцеві жителі промишляли рибальством і з роду-віку не знали ні чарів ні магії. Тож народження мага у селищі було сприйняте за світлий знак. А потім прийшли посли з Сури і забрали десятирічного Візарделя на навчання. Шість років серед інших магів не вибили з нього любові до води, хоч він і став це приховувати. І те, що їх переселили до океану тільки збільшувало шанси того, що Зард вкриється ганьбою.

Колись батьки вчили його своєму ремеслу — збирати перли. Біля Ікла можна було вдшукати лише чорні, але тут мали бути і інші.

Візардель роззувся і стрибнув у теплу, як топлене молоко, воду. Океан сприйняв незвичного гостя привітно, вода була спокійна, біля дна плавали яскраві тропічні рибки, а товщу води пронизували грайливі промінці сонця. Маг схопив одну з мушель і камінець який здався йому ще не зовсім виплесканий водою і мав гострий окраєць. Витягнувши це на берег він знайшов нерівність у стулі половинок мушлі і вдарив там гострим краєм каменю і коли рапан привідкрився сунув між стулки свого ножика, мушля піддавалась йому неохоче, але через хвилин десять таки відкрилась. Зард промацав драглисте тіло молюска і знайшов горбик, притиснув з двох сторін і дістав маленьку перлинку. Кинув рапана у воду і роздивився свою здобич.

Перлинка була біленькою з пурпуровим відблиском. Він таких і з роду не бачив.

• Гей! Це грабунок! — грубо окликнув його хтось зі спини.

Лія найкраща на своєму курсі. Через це вона була, можна сказати, зіркою. Популярність їй подобалась і вона робила багато нерозумних речей щоб її втримати. Вона була середнього зросту з смаглявою шкірою і могла похвалитись довгим каштановим волоссям, Лія мала привабливе лице правильної форми, рожеві губи і замріяні смарагдові очі. Як і більшість чарівників вона чудово плавала і гарно танцювала. У танцях Лія завжди виконувала головну партію, бо ніхто інший на курсі не міг з нею зрівнятись. Сьогодні вона захотіла сама прогулятись узбережжям, але, як виявилось хтось вже випередив її з цим починанням.

Цей хтось виявився типічним магом. Високий, кволої статури з чорнявим волоссям, ото одне, що мав смаглу шкіру, а не бліду. Вдягнений він був у вузькі штани, мантію до колін і надто широкі грубі важкі чоботи.

Вогненик озирнувся скинув взуття і пірнув у воду. Лія здивовано округлила очі і теж зайшла під воду. Чорнявий, як вона і очікувала, пішов на дно. Потім ще раз озирнувся ухопив рапана і камінь, і доволі вправно як на мага сплив. Лія вилізла на берег. Вогненник роздивився мушлю, вдарив її камінцем, трохи подолубав ножиком і витяг щось з середини. Перлина! Лія хоч і часто діставала рапани з дна, але ще ні разу не відкривала їх. А тут якийсь маг!

• Гей! Це грабунок!— крикнула вона підійшовши ближче.

Маг обернувся. І Лія змогла краще роздивитись його обличча, овальне з гострими вилицями, тонкі брови, карі очі дивної форми опушені довгими віями, не потвора, але нічого надзвичайного.

• Але у вас їх — хоч греблю гати і ніхто не втягає! — обурено сказав той.
• Вода — наша територія. Тож і перлина наша.