Розділ VІІ

Зард сидів на свому драконі. Поряд вмостився у сідлі на спині Горілої Жар. Він був вдягнений у ту саму мантію з клаптів, яку носив скільки Зард його пам'ятає. Жар-квіт почувався якось дивно, як давно були ті дні, коли він намагався заспокоїти п'ятнадцяти літнього Зарда, після того як той дізнався, що Квіт малайор, а сьогодні вони напарники. Як багато вони пережили з того часу. Тепер той самий Візардель був зовсім іншою людиною. І крила тут ні при чому. Зараз він на службі в короля, для багатьох він став прикладом, для багатьох і героєм, а тоді він був лише заляканим, зацькованим хлопчиком, який учився далеко від дому і бачив сім'ю три дні на рік, щодня він піддавався знущанням, але потім він... Можна сказати, що пішов рятувати світ. (Подумавши про це Жар усміхнувся.) І тоді його життя пішло вгору, та одного дня впало у прірву. Зард замкнувся в собі, і виводили його з цього стану доволі довго.

У них за спинами височіла школа "Фенікс". Зайнявши друге місце у тих змаганнях, Зард з Елані неслабо їй допомогли. Нетіс вже покинув цей світ, але Ейнер, Юні і Лласен досі вчителювали.

Дракониця Квіта нервово ревнула. Горіла переступила з ноги на ногу, вона хотіла здійнятись у небо. Жар поплескав її по шиї мовляв, почекай трохи.

--- Полетіли.

Зард натягнув поводи і його дракон злетів у повітря. Горіла знову рикнула і зірвалась слідом. Вони піднялися понад хмари, дракони рвонули уперед, розсікаючи повітря. Під ними розкинулось море. Вода була спокійна. Востаннє Квіт і Візардель бачились на Зардовому весіллі, Жар, до речі, до того теж одружився на малайорці, але вони, задля безпеки не справляли гучних церемоній. Природа вже подарувала їм двох дітей. Одному було чотири роки, а другій два. Звісно, гвардію не дуже влаштовувало, що малайори розмножуються, але до розваленої вежі невдоволені не навідувались, а от усіляких бажаючих поширити свої знання про майже зниклу расу було доволі. О-о-о-о, їх дивувало просто усе! І першотворна постать, і що для того, щоб маля почало дихати, його не плескають нижче спини, а смикають за вуха, і як дітей вчать ходити, і малайорська мова, через яку суспільна на вустах майже зниклих звучить як спів, і як вони передають свої традиції наступним поколінням. Але найбільшим здивуванням був звичай "знайомства зі світом" кожен малайорській рід мав особливого "духа охоронця" і він здебільшого був пов'язаний з кольором очей. І Квіт показував нових нащадків небу. Коли воно не затуляло себе хмарами він виходив на оглядовий майданчик вежі і високо піднявши дитину читав навчений напам'ять вірш. І дитя наче розуміло відповідальність моменту затихало.

--- Як діти?

Жар-квіт кособоко усміхнувся.

--- А що з ними може статись? Нам слід переживати за Палай, а не Крайнебо і Захід.

--- Так Палай вже відійшла від близькості з людьми?

--- Змирилась, але не відходить далеко від вежі. Тільки зі мною.

--- Ти казав про першотворний образ, це що узагалі.

--- Ну... Зараз, наприклад, ти бачиш несправжнього мене. Ми маємо дві постаті, і намагаємось перебувати у нерідній, бо першотворного бояться.

Жар замружився, тоді різко розплющив очі без білків і зіниць. Але за кілька секунд вони повернулись до звичного вигляду.

--- І це все?

--- Ні звичайно. Але у нас крім всього виростає хвіст, тож це... Кхм... Ну, тоді...

--- Не дуже приємно, зрозумів.

Кілька хвилин вони летіли мовчки.

--- А яке наше завдання узагалі? Зачистка?

--- Так, знову тіні --- Зард зціпив зуби. З багатьох куточків королівства приходили скарги на створінь, яких не брала ні стара добра сталь, ні срібло, ні інші метали, а почалось усе з узбережжя одного озера, і поширилось по усьому королівстві.

Жар зітхнув. В бою проти тіней він не міг покладатись на свою магію, тільки на власне тіло і на Зарда, бо їм доведеться битись зброєю, яку створить бертець зі своєї аркани.

--- Виклик у самому епіцентрі навали --- продовжив Візардель --- Тіні напали на місто. До цього такого ні разу не було. Їх там їх пів сотні --- він пересмикнув плечима --- А нас тільки двоє.

Жар нервово хихотнув.

--- А чого ми так довго тягнули?

--- До цього їх тримала тамтешня варта, але.

--- То що можемо зробити ми. І чому саме ми?

--- Еххххх не знаю. Може, через те, що ми часто з цим стикались.

Раптом Візардель смикнувся.

--- Вище! Швидко!

Дракони змили понад хмари. Жар примружив очі .

--- Усе справді дуже погано.

Місто лежало в руїнах. Дракони описали велике коло і посідали біля єдиної більш менш вцілілої будівлі. Це була приземкувата споруда з каменю і тут ніхто не жив, але сховались люди саме тут. Зард і Жар-квіт підійшли до дверей будинку. З щілини на них глянули налякані карі очі. Рипнув засув, одна частина дверей трооохи привідчинилась. Мирні жителі, схоже, спустились у підвал, гвардійці короля стояли біля люка, боязко тиснучись до стіни. А біля дверей лишились п'ятеро міських вартових, які вціліли. Троє були потріпані, один тяжко поранений, а той, що відчинив їм навряд чи прожив більше вісімнадцяти циклів. Хлопчина кинувся до них.

--- З сорока чоловік тільки ми лишились. Капітан гарнізону теж, з-загинув --- залопотів він.