***

Зранку вони зустрілись о 10:45, за пів години до зазначеного часу. Їх зустріч відбулась в кав’ярні, вони зайшли туди майже одночасно, хоча до цього не перетнулись ні в готелі, ні по дорозі. Вони звісно помітили одне одного, але за звичкою не привітались. Вони ще ніколи не вітались одне з одним відколи знайомі, тому порушувати традицію не стали. По черзі замовили каву і сіли за сусідні столи буквально торкаючись одне одного спинами. Наче зірки на побачені, які бояться, що їх помітять разом за одним столиком. Але насправді такий вибір був очевидний, адже сидячи одне до одного спиною, вони точно не бачитимуться, по фізичній відстані вони найближче, але очі не зачіпають те коло огляду.

Минуло декілька хвилин коли він першим заговорив, впевнений що вона почує, навіть якщо він не бачить її.

-Ти зв’язувалась сьогодні з секретарем? Я ще дві години тому відправив йому повідомлення, він не відповів.

-Я телефонувала, відповів що надто зайнятий і не може говорити. – Відказала вона одразу, не затримуючи час, й так зрозуміла що він звертався до неї.

- Компанія так не очікувано домовилась про зустріч, ми точно зустрінемося з ним? – Додав він коли в котре за ранок відчув тривожний мандраж, що щось тут не так.

-Ми повинні.

Відповіла ледь чутно і вони більше не розмовляли, хоча й одночасно вийшли з кав’ярні, і пішли під готель де їх чекало таксі.

Навіть приїхавши під компанію і заходячи в середину, не промовили й слова. Заторів не було, тож вони приїхали на п’ятнадцять хвилин швидше, й ці хвилини в очікуванні провели в тиші.

Першим що пролунало з їх вуст було:

-Блять…

Вони мовили це одночасно, він майже не чутно, вона гучніше. Минуло за дванадцяту, час о котрій вони мали зустрітись з клієнтом, їх ніхто не кликав, тож вони самі пішли перепитати, тоді їм зателефонував секретар. Він повідомив що зустріч директора затягнулась, й в них вже почалась інша конференція, яка повинна тривати кілька годин. Сказав що вони можуть зачекати, можливо опісля виявиться вільна комірка на зустріч з ними. Саме тому двоє пролаялись серед чужої компанії.

Їм нічого не залишалось як продовжити чекати. На двох вони встигли випити вже вісім чашок напоїв: кави, капучино, лате та чаю. А на годиннику вже було понад шістнадцяту.

Вони помітили як крізь зал мчить секретар, і не гаючи ні секунди, побігли до нього.

-Вибачте, ми з вами розмовляли про зустріч о дванадцятій.

Захекавшись промовила вона, коли чоловік здивовано розглядав їх.

-Ах точно, вибачте, конференція затягнулась і в директора ще остання зустріч на сьогодні.

Сказав він байдуже, взагалі не переймаючись їх розчаруванням.

-Тобто він нас не прийме?

Спитався вже Кріс помітивши як дівчина розгубилась, він тримався серйозніше, але секретар не поступався байдужістю.

-Не сьогодні. – Відповів він, мало не виказуючи роздратування, що його затримують.

-Тоді чи можемо назначити зустріч на інший день на цьому тижні? – Запиталась схвильовано дівчина, зараз не час піддаватись емоціям, треба відбороти своє право.

Не хотячи секретар дістав телефон відкривши графік директора, не минуло й кількох секунд як він мовив:

-Цілий тиждень розписаний, єдине ви можете чекати коли якась із зустрічей скасується, але не факт що таке станеться. Я більше не можу затримуватись, тому до побачення.

В останньому реченні він точно не приховав роздратування, глянувши на годинник він пішов.

-Сучий син…

Прошипіла крізь зуби дівчина коли чоловік віддалився, секунду тому вона була розгублена і схвильована, а зараз прямо палала зі злості. Вона рушила на вихід з компанії, коли була вже біля дверей хлопець помітив її зникнення. Він не роздумуючи побіг за нею.

-Ти куди?

Спитався він, вже на дворі наздогнавши її. Вона почула його, але не зупинилась, щоб поговорити, продовжила швидко кудись йти, він плівся позаду неї.

-Не діставай ще ти. Мені треба заспокоїтись.

Токсично мовила вона, навіть не глянувши на нього. Але він продовжив йти за нею. Швидше вони обоє мало не бігли, аніж йшли. Й так тривало з десять хвилин, коли дівчина врешті звернула з дороги заходячи в бар. Він наче хвіст за нею.

-Чому саме сюди? Ах..

Сказав пошепки він оглянувши заклад.

Вечір тільки починався, але бар був переповнений людьми. Сьогодні справді вівторок? Відчуття що вже вихідні. Два вільних стільці поряд барної стійки поманили до себе. Дівчина одразу замовила кілька шотів, коли хлопець досі розглядав її наче вперше бачить.      

Вона миттю випила один зі стаканчиків, жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся. Схоже вона вміє пити.

Хоча до цього весь час хлопець був серйозним він раптом усміхнувся, й при цьому видав тихий сміх. Вона вперше від ранку глянула на нього, її погляд був косим і злим.

-Чого тобі смішно?

Спиталась вона і він перестав сміятись, але легкої ухмилки не полишив. Тільки тепер замовив собі віскі і як отримав стаканчик від бармена, повторив за дівчиною, швидко дійшовши дна.

-Ти кумедна, в університеті як і тепер на роботі, ніколи не чув, щоб ти лаялась біля когось іншого окрім мене, а на корпоративах чи колись на студентських вечірках ти завжди відмовлялась пити, а зараз п’єш алкоголь як звичайну воду.

Закінчивши він сам здивувався тому, що сказав це в голос. Адже про її лайку він помітив вже давно, як би її хтось не дратував на роботі, як би все йшло погано, вона ніколи не лаялась при комусь, як це робила на одинці з ним.

Взагалі на диво після вчорашньої ніяковості зараз вони поводились досить спокійно, мабуть всьому причина невдача із зустріччю, тому їм просто ніколи думати про те як дивно розмовляти чи знаходитись поряд.

-Бо тебе я не сприймаю як того перед ким треба тримати репутацію, ти ж знаєш що ми відчуваємо одне до одного.

Якби це почув хтось зі сторони неодмінно подумав би про романтичні почуття, й спершу хлопець і сам збентежився подумавши саме про це, а тоді усвідомив про що вона, це - почуття ненависті.