***

Ось так й дійшли до сьогодення. Їдучи в одному потязі, в одному вагоні, сидячи поряд. Їдуть за сотню кілометрів заради одного клієнта, а потім в них буде тижнева спільна відпустка... Це божевілля.

Понад годину в дорозі й за цей час не перекинутись жодним словом?

Це не давало йому спокою. Все-таки це мега дивно. Вони ніколи не були настільки близько, їх передпліччя, як і стегна, були міцно притиснуті одне до одного. І здавалось що це бентежить тільки його. Бо вона виглядала максимально спокійною, на її обличчі не було жодних емоцій, в принципі як і завжди коли поряд неї був він, але зараз же була зовсім інша ситуація!

Він не витримує, це мовчання та напруга (яку відчував тільки він), були нестерпні. Він починає вовтузитись, щоб дістати ноутбук з сумки на колінах, але миттю про це пошкодував, бо їх тіла ще більше притискались від його рухів, "мабуть, їй не зручно через мене, бляха..." - пронеслось в його голові, і тоді захотілося зробити "face palm" від своїх думок, на щастя він втримався від цієї дії.

- Кхм... - Раптом прокашлявся він, відкривши ноутбук і нарешті спокійно сів. Мабуть, не хотів, щоб його голос раптом зламався після тривалого мовчання, адже цей кашель означав що зараз він щось скаже. До речі вона давно помітила цю його звичку - прокашлюватись перед тим як щось сказати, тож вже готувалась слухати. - Який у нас план? Ми ніколи не працювали над одним клієнтом разом, хто за що відповідає?

Він миттю посерйознішав як тільки почав говорити, дивився чітко в екран ніби йому і не дуже цікаво й спитав він, це так, з ввічливості. Хоча по ньому досі струменів піт від ніяковості.

Вона кинула на нього косий погляд, явно невдоволена тим що він захотів поговорити про роботу саме зараз, чи взагалі що просто щось захотів від неї.

Він відчув цей пронизливий погляд і важко проковтнув слину як і нову хвилю невпевненості.

Вона роздратовано видихнула і знову, як раніше, дивились прямо перед собою, а руки схрестились на грудях.

- На тобі документи, говоритиму з клієнтом я. Ще питання?

Видала вона серйозно, навіть без їдкості чи злості в голосі. Хоча схрещені руки були не жестом "не бажання вести розмову" чи "незацікавленості", а щоб приховати хвилювання через яке її долоні спітніли й вона вже хотіла відкрито потирати пальці. А все, тому що вона також почувається дивно через цю фізичну близькість, плюс їм якось треба підтримати розмову, щоб дійди згоди в роботі, але це достобіса дивно! Вона не може показати йому своє хвилювання, перед будь-ким, але тільки не перед заклятим ворогом. Це зараз вони працюють над спільною метою, але це не може перекреслити всі роки ворогування позаду. Нізащо не можна показати слабкість перед ворогом, суперником.

- Чому не навпаки? З документами значно легше.

Спитався він після миті міркувань.

- Саме тому, бо хочу, щоб все вийшло вдало.

Минуло достатньо часу в тиші, поки він усвідомив сенс її слів. Тобто вона щойно принизила його? Бо якщо він говоритиме з клієнтом в них нічого не вийде?

Хах, через дурну ніяковість він мало не забув з ким зараз сидить. Та вона ж демониця!

Перш аніж він це усвідомив, вона вже швидко дістала з кишені  навушники, та заклала їх у вуха, всім видом кричачи «Я НЕ ХОЧУ РОЗМОВЛЯТИ». Хоч її долоні досі пітніли від хвилювання, а тривожність перемагала здоровий глузд.

Вони мовчки доїхали до готелю. Мовчки зареєструвались і розійшлись по номерах.

Мовчки. Жодних слів, ні по роботі, ні, авжеж, просто так.

Це дійсно найдивніша співпраця. Кожному з них доводилось не раз працювати з іншими колегами, й у жодному з цих випадків це не виглядало ось так.

Звісно вони не мали друзів, як таких, на роботі, але нормально спілкувались з усіма, окрім одне одного.

Хоча це й було наслідком їхньої дурної війни, зараз для них це було так дивно. Адже вони не можуть нормально спілкуватись, порадитись, чи обговорити щось, так тим паче. І в кого питати поради якщо це завдання тільки для них двох? І ще такий важливий клієнт на кону, а вони навіть не обговорили загальних питань, не те щоб десятки дрібниць які завжди виникають в роботі.

Вони ідеальні працівники по одинці, але в парі гірше бунтівних підлітків, які краще програють, але на поступки не підуть.

Але їм нізащо не можна програти. Вони це знали найкраще.

Минула година. Він ходив по кімнаті зі сторони в сторону. Вже з десяток раз дістав телефон, відкривав пошту й одразу вимикав.  В нього не було її номеру, тому єдиний вихід написати щось, на її робочий емаїл, який є в загальному доступі. Але що написати? Він вже намагався поговорити з нею в потязі й це завершилось навіть не почавшись.

Може хоча б спитати за годину зустрічі? А якщо вона раптом запізниться, чи прийде не в те місце? Якщо під час зустрічі щось піде не так, чи є запасний план?  Як саме вона збирається переконати того чоловіка стати їхнім клієнтом? Й купа інших питань, відповіді на які в нього не було. Він не любить імпровізувати, а починаючи з раптової розмови з керівником все йшло поза планом.

А може зайти до неї й заставити її поговорити? Це ж їх робота! Але може вона вже спить? Вже пізня година. Все ж буде якось дивно якщо він в такій годині зайде до самотньої дівчини в кімнату. Ще чого скаже, що він домагався її. Ні, цього робити не можна.

Але він має знати бодай щось! Чого це вона вирішила що вона тут командує? Його думки, як і емоції були максимально нестабільні. В пориві нової думки що породила певну злість він рвонув до дверей збираючись все ж йти до неї. Тільки відчинив двері як побачив перед очима дівочу руку.

Вона вже давно стояла в такій позі, з піднятою до гори рукою збираючись постукати у двері. Але зараз вони вже були відчинені, а вона досі не пускала руки, втупившись в хлопця шокованими очима, ніби це він увірвався в її кімнату. Хоча те що її застали так неочікувано у дверях свого ворога звісно не краща ситуація. Усвідомивши що він здивований її появі не менше, вона ніяково опустила руку ховаючи її за спиною. Погляд її теж кудись спустився, їй було соромно що він застав її саме так, краще б вона вже постукала і тоді він підійшов, це ж робить ситуацію аж ніяк не на її користь.