***

Нам сказали що до нас переводять когось, мені не було дуже цікаво, все ж я також тут ще новенький. Але коли почув її голос, мої очі самі ринули шукати її крізь натовп колег.

Це дійсно була вона.

Крістін.

Демониця першого місця.

Не пам’ятаю коли вперше так її назвав. Звісно не особисто, а так собі в голові. Але це звання їй дійсно пасувало. А ще я знав, що на мене в неї не одне таке прізвисько. Я ж бо чув ці її лаяння, ніби до ситуації в загальному, але які напряму були адресовані мені. Все ж «Цей паскудний… в наступному році йому хана!» навряд чи це могло бути адресовано комусь іншому, до того ж вона знала що я поряд, говорячи це, навіть якщо вдавала що мене не існує і лається вона до дошки оголошень.

Вона ніколи не сварилась зі мною напряму, але ми обоє розуміли що між нами справжня війна.

Й те як скривилось її обличчя помітивши мене в офісі, було тому підтвердженням. Схоже буде весело…

Я награно усміхнувся і в її очах прямо таки загорілась впізнавана лють. Та сама що й в університеті. Я навіть скучив за цими очима…

Що я щойно сказав? Схоже перегрівся на сонці якщо використав таке слово як «скучив» стосовно неї..

Ну власне так і почалась наша спільна праця. Ми повинні були працювати разом, але  навіть на роботі ми знайшли за що воювати.

"Працівник місяця" - річ яка здається абсолютно непотрібною, але нам це було необхідно. Я не міг змиритись коли бачив її фото на дошці оголошень, а вона навпаки не виносила бачити мене там. Тому навіть гуртова робота у відділі перетворилась на поле битви між нами двома. В нас діяло правило "кожен сам за себе", тому навіть не помітив як поступово мої стосунки з колегами охолонули.

До її появи ми й під час роботи про щось балакали та обговорювати якісь плітки, а зараз заледве парою слів обмовимось за обідом.

Все ж таким чином минув рік... Чи навіть трохи більше? Фото на дошці оголошень, у рамочці "працівник місяця" належало тільки нам, кумедно, але ми займали його по черзі. Як в студентські роки перше місце в рейтингу балів, хах. Дехто зі старших колег навіть питав керівника що це жарт такий з нашою парочкою? Перші місяці якось не зверталося на це уваги, але після року таких гойдалок про нас тільки те й говорили в офісі, навіть на інші відділи пішли чутки про нас.

Все ж хоч вели ми боротьбу між собою, але користь ми приносили одній компанії. Тому коли в підсумках виявилось що продажі зросли на 87% ми зрозуміли, що тепер наша війна виглядала наче чийсь задум зверху.

Але так чи інакше, завдяки нашій праці, цей день врешті настав.

Коли за звичаєм ми прийшли в один і той самий час, знаючи що сьогодні перше число місяця і що має бути зміна на дошці. Минулого місяця це був я, що ж тепер чекати на її фото?

Ми двоє зупинилися напроти дошки й відчуття дежавю пролетіло хвилею. На дошці було дві рамки, і моє фото, і її поряд.

- Що за...

Мовив я пошепки думаючи що точно не кажу цього в голос.

- Курва...

Сказала вона крізь зуби й тепер я точно зловив дежавю. Все майже так само, як останнього дня в університеті. Коли ми двоє мали однаковий результат...

Хіба такі збіги можливі? Мав би я це спитати першого дня як вона прийшла в наш офіс, або ні, ще раніше, треба було це спитати ще коли вперше побачив її в університеті.

Та цього дня сюрпризи не закінчились. Адже в цей день нам також повідомили про набір нових працівників і відкриття ще двох відділів продажів.

Мене назначили керівником третього відділу, її другого, а першим як і раніше був наш керівник, хоча тепер ми з ним на рівних посадах...

Враховуючи що ми з нею тут наймолодші, як за віком, так і за стажем, не дивно що старші колеги відділились від нас.

Все ж ми збирались воювати між собою, але схоже це й справді не варто було робити в компанії. Ми принесли шалені прибутки компанії, і нас підвищили позачергово, ми бісили інших звичайних працівників своїм настроєм і псували з ними стосунки.

Тоді яка врешті вигода з цієї війни нам двом? Жодної. Вона приносить більше впливу на інших аніж на нас самих.

Але навіть так, ми не могли припинити. Адже досі була просто битва, а війна починається тільки зараз...

З того дня минуло вже достатньо часу. Поняття як "працівник місяця" втратило свою актуальність, адже наші два фото висіли вже близько року. Навіть коли в нас з'явилось багато новеньких, та й старші з першого відділу досі працювали, ніхто не насмілився кинути нам виклик.

А ми ж у свою чергу продовжували боротьбу, тепер вже ворогуючи відділами.

Якщо порівняти її другий та мій третій відділи та фінальний звіт про кількість продажів, то це приблизно виглядало наче поставити двох голодних гепардів які помітили єдину антилопу серед савани. Як щодо першого відділу? Ну, м'яко кажучи, вони працювали, просто працювали. Якщо уявити їх в нашій сценці з тваринами, то це буде стара черепаха яка заховалась між травою та повзе до здобичі, яка ймовірно з'їсть її перша.

Але в загальному, все ж користь з нашої війни була. Навіть і для нас самих. З відкриттям наших відділів, прибутки становили +143%. Тобто за два роки нашої роботи в компанії, прибутки зросли майже втричі... А отже наша зарплата теж не стояла на місці.

Все ж ця війна принесла свої плоди. Хоча дивно називати це війною. Адже працюючи на одну компанію жоден з нас не зазнає збитків, тоді яка ж це війна якщо всі тільки в плюсі?

Та зараз не про це, наближається найвидатніший момент всієї розповіді, адже це все було в минулому. А те що відбувається в теперішньому має повністю перевернути наші відносини.

Нас обох викликало начальство, щоб повідомити нам про надважливе завдання. 

Перехоплення клієнта від наших конкурентів. Ну ми вже таке провертали, (хоча звісно окремо, разом ніколи) але цей випадок був особливим, бо для цього завдання нам треба з'їздити до нього особисто. А він на хвилинку живе в іншій області, за 150 кілометрів від нас.