Глава 24

Емілія

Я нічого не відчувала в той момент. Лише пекельний біль і погляд Ярослава. Наші тіла сплелися, а кров поєдналася в одну величезну калюжу. Я впала на нього і більше нічого не чула. Світ поринув в темряву. Смерть така паскудна. От наче й не пожила на цьому світі, а вже померла. Правильно. Доля все ж таки вирішує наше життя. Мій час вже напевно закінчився.

Я сиділа посеред темряви. Нічого не видно, одна темрява. Це зводить з розуму, коли ти відчуваєш своє тіло, свою душу, але нічого не бачиш, не чуєш . Немає нічого. Пустота. І тут крізь темряву я бачу світло. Це наче маленькі дверцята. Кидаюсь до них і потрапляю в пологовий будинок. Нічого незвичного. Жінка народжує дитину, акушер допомагає, а поруч стоїть майбутній батько і підтримує дружину. От тільки всі їх обличчя розмиті. Я не можу нормально їх розгледіти. Я спостерігаю зі цією картиною наче це щось знайоме мені.

- Показники падають! Ми її втрачаємо!

- Що це означає?!

- Смерть.

Я перелякалася коли почула поруч з собою чийсь голос. Жінка, от тільки тепер її обличчя не розмите, а навпаки таке знайоме. Я наче на себе в дзеркало дивлюся.

- Хто ти?

- Дивися.

Вона ткнула у повітря рукою.

- Вітаємо у вас дівчинка!

Жінка виглядала блідою, їй було зовсім погано.

- Дайте мені її! Дайте!

Як тільки дівчинку поклали на руки матері вона щось прошепотіла. Шепіт був таким тихим, але водночас таким гучним.

- Ти молодець. Ти змогла боротися за своє життя. Емілія.

Мить і жінка втрачає свідомість.

- Емілія?? Це… Це… Я?

Я не могла повірити своїм очам. Я бачила своє народження.

- Ти не готова до смерті Мімі.

Ці слова пробили на сльози. Мама. Моя… Мама. Я бачила її! Це вона стояла поруч. Та обернувшись я нікого не побачила.

- Мамо! Будь ласка! Повернись!! Що мені робити?! Скажи будь ласка!! Не кидай мене знову… Будь ласка не залишай мене….

- Емілія з давньоримської означає суперниця. Чи готова ти поборотися за своє життя?

Удар в легенях. Я наче роблю глибокий вдих і мене сліпить. Все навколо стає білим. Очі ріже від світла і вони сльозяться. Я… Дихаю!! Я бачу!! Я жива.

- Ми повернули її! Показники налагоджуються.

Ще один вдих. Я остаточно повертаюсь у свідомість.

- Вітаю дівчино! У вас сьогодні друге день народження.

Коли мене остаточно повернули до життя і відвезли в палату я похопилась за Ярослава.

- Де Ярослав?! Де… Де?!

- Не переживайте, ваш хлопець в відділенні інтенсивної терапії після вдалої операції. Куля дивом пролетіла наскрізь вас обох і не пошкодила серця. Її було помічено в декількох сантиметрів до сердечного каналу. Дивно, але ваші серця була розташовані настільки паралельно одне до одного що дистанція влучання однакова.

Я й досі не могла повірити що жива. Дякую мам.

В палату ввірвався тренер.

- Боже мій! Я такий радий, що ти жива. Дівчинка моя… Господи…

- Максиме Олексійовичу, не варто аж так перейматися за мене. Все ж таки я вам чужа людина.

- Мімі, яка ж ти чужа?!

Раптом я завмерла.

- Як ви мене назвали?

- Мімі. Ти не пам’ятаєш, але мама так називала тебе, ще тоді коли ти була в животику.

- Звідки ви…
Всередині все зжало від незрозумілих мені емоцій.

- Ти маєш право знати. Пробачати чи ні, це вже твій вибір. Як тільки Марія народила тебе, вона померла і я залишився з тобою на руках. Горе почав запивати алкоголем і все менше піклуватися про тебе, а згодом вирішив залишити біля дитячого будинку. Вважав, що ліпше тобі буде рости без батька, аніж з таким як я. Вже через деякий час не зміг собі пробачити той вчинок. Я покинув тебе, а повинен був піклуватися. Я вважав, що без мене тобі буде краще. Та як тільки зрозумів свою помилку одразу почав шукати тебе. Ти стала такою дорослою. Під виглядом тренера я забрав тебе з того дитячого будинку і зробив вигляд що я просто дуже дбайливий тренер.

- Але чому ти не сказав?! Чому все моє життя ти мовчав?!

- Я боявся. Боявся, що ти зненавидиш мене за все те, що я накоїв.

Не дивлячись на пекельний біль я встала і притиснулася до нього.

- Тато. Як довго я на тебе чекала.