Глава 22

Михайло

Я чекав її 5 хвилин, потім 10. Моє терпіння  луснуло і я безцеремонно увірвався в туалет шукаючи її поглядом. Всі кабінки пусті. Цього не може бути!

- На парковку! Вона втекла!! Я бляха нащо вас сюди тягнув?! Щоб ви стояли як ідіоти?? Швидко наздоженіть її!

Гримнувши дверми машини я намагався перебрати всі варіанти куди вона могла б втекти. Куди біжать люди в першу чергу коли їх викрадають? Правильно! Поліцейський відділок.

- Шукайте її у найближчих відділках поліції. Клянуся, якщо ви не знайдете її я відірву голови кожному з вас по черзі.

Погрожував я у телефон. Звільнити всіх цих ідіотів нахрін.

Я знайду тебе. Де б ти не була.

Раптом на телефон прийшло повідомлення від невідомого абонента.

- Я залишаю Емілію, як сплату за борг.

Так-так-так. А ось і те, чого я так чекав. Він нарешті здався. Все одно у нього не було вибору.

Завівши машину, я поїхав до відділку, адрес якого мені вже скинули.

Емілія

Ми під’їхали до найближчого відділку поліції. Подякувавши, я відпустила таксі.

- Тут мені мають допомогти!

Та як тільки я зайшла, бічним зором помітила, як у двір заїхали дві чорні тачки. Це ж не може бути він? Чи може?

- Допоможіть мені!

- Що у вас трапилось?

- Мене викрали!

Поліцейський з здивуванням глянув на мене.

- Я втекла, але вони поруч! Вони можуть сюди прийти.

- Спокійно, у вас є якісь дані вашого викрадача? Можливо ви запам’ятали обличчя?

- Його звуть Михайло. Михайло Забродний.

У мить той скривився.

- Забродний. То він наркотою торгує, то дівок краде, а нам потім розгрібати.

- Що значить розгрібати?

- Ви сядьте он там тихенько і почекайте.

- Але він вже майже тут! Ви зробите щось??

- Не переживай, з тобою все буде добре.

Я вже було хотіла вийти, як один з охоронників перегородив дорогу.

- Що це означає?? Випустіть мене! Ви не маєте права мене тут тримати!!

Та крізь скло в дверях я вже побачила Михайла. Катастрофа.

- Пусти її.

Вмить мене пропустили і я вже стояла обличчя до обличчя з Забродним.

- Ти дійсно думала, що ці люди тобі допоможуть?

- То це твої кроти?

- Що ти таке кажеш? Вони звичайні поліцейські. Просто зарплата трохи вища.

Я відштовхнула його і пішла до машини. Зараз немає вже сенсу тікати.

- Хороша дівчинка.

Він повернувся до правоохоронців.

- А ви не піднімайте шуму. До вас ніхто сьогодні не приходив і нічого не казав.

Зрозуміло?

- Звісно.

Коли Михайло нарешті сів в машину, я відвернулася до вікна.

- Хочеш втекти, щоб побачитися з своїм коханим?

- Яке тобі діло? Я хочу втекти, тому що жадаю свободи.

- У мене є для тебе подарунок. Гарантую, що він окрилить тебе і надасть сили та мотивацію, щодо наступної втечі.

Він дістав телефон і показав мені сповіщення. Ці слова в’їлися мені в очі, які чомусь вмить наповнилися сльозами. Я залишаю Емілію, як сплату за борг. Що це в біса таке?!

- Ну як? Подобається? Мені наприклад дуже.

- Що це за маячня?! Яр не міг такого написати!!

- Хочеш, ми подзвонимо на цей номер, щоб ти запевнилась?

- Хочу!

Я одразу натиснула на виклик і через пару секунд мені дійсно відповів Ярослав.

- Чого тобі? Хіба ми не вирішили питання? Емма залишиться в тебе замість боргу.

Я не могла повірити в це. Чому він це зробив?? Чому вчинив так зі мною? За що?! Напевно я все ж таки помилилась в тому що я йому потрібна. Я помилялась коли казала, що він кохає мене. Всередині почало неприємно дряпати, а посеред горла застряг ком.

- О, не треба плакати через нього. Він не вартує твоїх сліз. Він той, хто просто віддав тебе, тому ти не маєш лити сльози через таку людину.

Ні, це не правда. Він не міг… Чи міг? Я опустила голову щоб цей покруч не бачив моїх сліз.

- Ти ж розумієш, що ти тепер залишишся зі мною? І ми будемо жити довго й щасливо разом. Обіцяю.

Останні слова він протягнув з такою насолодою, що мене пересмикнуло. Я не кохала цю людину, хоч він і був мені другом, та за такими вчинками відкрив своє справжнє нутро. Навряд я тепер зможу вважати його навіть другом.

Коли ми доїхали до будинку я відразу зайшла в кімнату і лягла спати. Тобто намагалася заснути. В голові й дотепер лунали ті слова Ярослава. Він використав мене як платіж. На що я сподівалася? Кохання? Звісно, хіба така як я взагалі заслуговує на це?

Я згадала всіх своїх подруг і від того, що ми не спілкувались вже декілька днів захотілось плакати ще більше. Тож я не стримувала сльози. Мені було боляче.

Прокинувшись, голова розколювалась. Я не виспалась, очі червоні та заплакані, а обличчя стало блідим. Дивлячись на все це в дзеркало я жахалась самої себе. Як так можна? Плакати. І через кого? Через якогось дурня! Я сіла у вікна і потерла обличчя. Запустивши свіже повітря в кімнату в двері раптом хтось постукав.

- Спускайся на сніданок.

Це був голос одного з громил Михайла.

- Я не голодна.

- Забастовку вирішила влаштувати?

- Ні, я просто не хочу їсти.

- Їж зараз, бо потім може й не бути.

- Ну то нехай.

- Бісова дівка. Де він тільки таку надибав?

Я зітхнула і продовжила дивитися у розкрите вікно. Як раптом! Хтось перелазить через паркан. Придивляючись ближче я бачу якихось хлопців в балаклавах. Вони одразу знаходять мій погляд і кивають мені головою. Що? Хто це такі? І тут до мене приходить розуміння. Невже це Ярослав підіслав їх, щоб витягти мене звідси?

Я кидаюся до дверей і починаю тарабанити в них з такою силою, що напевно чує весь будинок.

- Господи! Дурепа! Нащо так гамселиш ті двері?

- Допоможіть мені! У мене форс-мажор!

Звісно ніякого форс-мажору не було і якщо я зараз не вигадаю щось на ходу мені може й прилетіти.