Ярослав
Ці покручі викинули мене десь посеред лісу. Ледве виловивши машину я нарешті доїхав до міста. Далеко ж вони мене вивезли. Я мав на меті поїхати до Максима в клуб, адже за геолокацією він був найближче.
- Ярославе! Де ти в біса вештався?? Тебе всі шукали! Що з тобою??
Макс почав обдивлятися мої рани.
- Не зараз. Треба врятувати Емілію.
- Що трапилось? Розкажи детальніше.
- Михайло. Цей виродок викрав її.
- Але нащо?? Ти ж й так виплачуєш йому борги.
- Думаю, він хоче залишити Емілі собі. Борг батька п’ятсот тисяч доларів і він дав тиждень.
- Він геть з глузду з’їхав?! Це неможливо!
- От і я про що. Він розраховує на те, що я не виплачу таку суму за тиждень і вона залишиться в нього.
- То нам тепер треба вигадати план як визволити твою принцесу?
- Так. Клич хлопців.
- Зрозумів.
Вже через годину у кімнаті зібралась вся наша компанія. Андрій і Олександр – бізнесмени, Назар і Євген – спортсмени і Максим – дизайнер та власник клубу. Та на диво Назар прийшов не один.
- А вона що тут робить?
Поліна стояла, притулившись до Назара.
- Я її найближча подруга і маю право тут бути!
- Нехай. Що ж, перейдемо до обговорення плану?
- Ми ще навіть нічого не вигадали.
- Кепсько. Що за ситуація?
- Всі ви знаєте главу колекторів Михайла Забродного. Відтоді як мій батько грав в азартні ігри він піклувався про вчасно виплачені борги казино. Останній борг, який залишив по собі мій батько – п’ятсот тисяч доларів. Я регулярно сплачував борг, але потім він побачив Емілію. Як виявилось вони знайомі з дитинства і бідний хлопчик відчуває до неї щирі почуття. На разі він викрав Емму, і поставив строк в тиждень щодо сплачення боргу. Якщо умови не будуть виконані до кінця тижня Емілія залишається в нього, як оплата.
- Тобто у нас всього лиш тиждень щоб назбирати таку суму?
- Так.
- Але… Це неможливо. Це шалені гроші.
- Тоді головна задача не назбирати гроші, а визволити Емілію.
- Це все марно.
Озвався Андрій.
- Чого це?
- Якщо він залишиться на волі, то рано чи пізно знову вдасться до викрадення дівчини. Треба посадити його далеко і надовго.
- Поліція ходить під ним. Щоб щось довести нам потрібно лише його розговорити.
- Значить нам потрібно зробити так, щоб в руках Емілії опинився диктофон, а у нас компромат на Михайла.
Емілія
Я просиділа в зачиненій кімнаті, напевно, декілька годин. Що ж тут у нас? Звичайна кімната. Сірі шпалери, здоровенне ліжко по центру, шафа, телевізор, і окрема кімната з душем і туалетом. Отже, якщо тут є туалет і душ мене не планують випускати з кімнати. Як же тоді звідси вибиратися?
Підійшовши до вікна я запримітила, що на них не було решіток. Це вже велика перевага. Але куди тут тікати?? Все що оточувало цей будинок – ліс, траса і поле. Нікуди тікати, хіба що в ліс. Але перед цим треба чітко продумати кожний крок.
Як мені обдивитися весь будинок не привертаючи до себе уваги? Хіба що… Втертися Михайлу в довіру. Я знаю, що мої друзі мене не кинуть і обов’язково прийдуть мене визволяти, але я не можу просто сидіти і чекати на них.
Згодом вже вечоріло і до будинку під’їхала машина. Ворота автоматично відкрилися. Отже автоматичні… Це був Михайло. Я ще раз уважно придивилася де саме він запаркував машину. Всього три. Мерседес і два чорних BMW.
А якщо викрасти машину? Ні, я не встигну. Вони одразу почують і заб’ють переполох.
Якщо тікати звідси, то точно вночі. Але спочатку…
Я знову перевела погляд на Михайла. Наче відчувши мій погляд на собі він поглянув мені прямо в очі і на його обличчі заграла усмішка. Треба діяти як найтупіші героїні в книжках. Виправдовувати злодія. Виправдовувати його так, щоб він повірив.
Через декілька хвилин двері відчинилися.
- Ти не вечеряла. То ж запрошую тебе до столу.
- Михайло. Нам ще стільки треба обговорити…
- За столом Емма.
Я слухняно пішла за ним. Не втрачаючи дарма часу я почала роздивлятися перший поверх. Поглядом я шукала камери. Одна, друга. Раптом я піймала на собі погляд Михайла. Не тупи! Скажи щось!
- Гарний дім. Такий затишний.
Ага, такий затишний, що аж викинутися в вікно хочеться.
- Я радий, що тобі подобається, адже згодом тобі доведеться звикати до нього.
- Що ти маєш на увазі?
- Ми домовились з Ярославом, що якщо він за тиждень не віддасть весь борг, ти залишишся зі мною, як оплата.
- Що?! Оплата??
- Так. Я не впевнений, що за тиждень він знайде такі гроші, тому звикай до нового оточення.
Ми сіли за стіл. Як мені втертися йому в довіру?
- Слухай, я й досі не розумію що між нами?
Не піднімаючи на мене очей він тихо прошепотів.
- А що б ти хотіла?
- Я б хотіла додому.
Саркастично промовила я.
- Шкода, але це єдине твоє бажання, яке я не виконаю.
- Але чому?
- Бо мені буде некомфортно, якщо я буду знати що ти ходиш без мене і охорони.
- То я для тебе не лише цінна приманка?
- Так Емілія. І мені образливо, коли ти називаєш себе приманкою. Я дійсно маю до тебе почуття.
Ось воно! Я нарешті знайшла за що зачепитися.
- Скільки… Скільки ти збирався це від мене приховувати?
- Я приховував від тебе це все життя.
- Але… чому??
- Боявся. Боявся, що відштовхнеш. І зараз, коли я побачив тебе з Ярославом. Це було доволі імпульсивним рішенням, але я вирішив забрати тебе у нього. Бо… Я теж маю право на… Те щоб кохати!! Я перший покохав тебе! І це несправедливо, бачити тебе в обіймах іншого.
Ні це було не кохання. Одержимість. Він хотів просто забрати мене у Ярослава, щоб помститися. Його почуття не схожі на почуття люблячої людини, адже той хто любить ніколи не завдасть тобі шкоди. Чи стало мені його шкода в цей момент? Можливо. Але навіть після такого мені було байдуже. Я ніколи не відчувала до нього щось більше аніж до друга. В цьому і була проблема. От в чому різниця. З Михайлом я відчуваю себе як з другом. З ним може бути весело, комфортно, спокійно. Але коли я поруч із Ярославом серце починає битися частіше, всередині все завмирає і одночасно підноситься. Метелики вирують у животі і грудях, а щоки червоніють, як у школярки.
#1299 в Жіночий роман
#5127 в Любовні романи
владний герой, від ненависті до кохання, героїня з характером
Відредаговано: 28.07.2024