Глава 11

Поліна

Мене й досі трусило після останнього візиту Макара. Емма постраждала через мене, може мені і не треба було його кидати? Прижилися б як і всі. Хоча він підняв на мене руку! Чому я повинна терпіти це? Але ж Макар клявся, що більше ніколи такого не буде… З цими думками я вийшла на пробіжку. Хоч я ніколи і не була спортсменкою, але через Макара прийшлося займатися спортом. Він постійно міняв мене під себе, а потім запитував мою особисту думку. Для чого тільки не зрозуміло, якщо в кінці кінців він робив все як хоче сам.

Замислившись я не помітила, як шнурки на кросівках розв’язалися. Зупинившись, щоб зав’язати їх я раптом відчула як падаю. Що це в біса таке?!

- Ти чого так різко гальмуєш??! Так і вбитися можна!

Я поглянула на хлопця який разом зі мною сидів на асфальті.

- Вибач. Я не хотіла…

- Та нічого. Руку давай.

Він допоміг мені підвестися і тільки тепер я могла розгледіти його обличчя. Чорне коротке волосся, засмагла шкіра, густі брови і чорні очі. Він був тим самим ідеальним хлопцем у гарній формі.

- Твої коліна. Сильно забилася?

Він подивився на мої розбиті коліна і здерті штани.

- Та ні. Бувало й гірше. А ти спортсмен?

- Можна й так сказати.

- Чимось займаєшся?

Тільки не боксер. Тільки не боксер.

- Ні, просто тримаю себе у формі.

- Мене Поліна звати.

- Назар. Може хочеш кави?

- Я звісно не проти, але напевно перш за все зайду додому, продезінфікую рани.

- Я допоможу.

Він підхопив мене під руку і люб’язно провів додому.

Як тільки я зайшла, побачила як Емма крутиться на кухні.

- У тебе начебто рани ще не всі зажили, а ти так скакаєш по кухні. Чи є привід?
- Що? Який привід?

Вона знову всміхнулася і відразу подивилася на мої коліна.

- Боже! Де ти впала??

- На пробіжці. Там довга історія.

- У мене багато часу.

- Потім. На мене чекає дехто.

Ми з подругою переглянулися і я дала зрозуміти, що це не Макар.

- Сподіваюсь, той хто на тебе чекає зробить тебе більш щасливою, аніж Макар.

На цих словах я замислилася. Напевно зараз я точно не хочу відносин. Дякую, проходили, знаєм.

Емілія

Сьогодні я відчувала себе набагато краще за останні дні. В лікарні зробили перев’язку без питань, а Поліна здається знайшла когось цікавого. Я дійсно сподіваюсь, що на цей раз їй не попадеться якийсь виродок. Після того як вона висковзнула з моїх рук так нічого й не розказавши я просто вмирала від цікавості. Та щоб не витрачати час даремно я вирішила навідатися в зал.

Тренер одразу накинувся на мене з питаннями.

- Емілія! Як давно я тебе не бачив! Чому не приходила?? Лінувалась? Чи захворіла??

- Вибачте, ніяк не виходило. Постійно хворіла.

Не хотілося йому розповідати про те, як я майже не вмерла на рингу. Думаю, він би мене тоді б більше ніколи туди не відпустив. А мені навпаки сподобалося! Просто треба противника по силі шукати.

- І на що ж так довго можна хворіти? На щось таке від чого потім в бинтах ходиш і розбиту губу замазуєш.

- Я…

- Програла?

Опустивши очі, мої щоки спалахнули від сорому. Приносити тренеру програш – це найгірше.

Але замість докорів я відчула як сильні чоловічі руки обійняли мене.

- Головне, що ти залишилась жива. Це найголовніше. Я б не знаю що робив, якби втратив тебе.

Його слова були такими теплими наче батьківськими. Поруч з ним я відчувала тепло.

- Максиме Олексійовичу! Там знову той хлопець.

- То прожени його.

- Не можу. Він всіх наших хлопців вже перебив.

- Що?!!

Ми зірвалися до дверей і побачили там цікаву картину. Молодий, весь побитий хлопець стояв біля дверей і не міг віддихатися, а поруч з ним лежали здоровецькі хлопці з розбитими головами.

- Ну що? Тепер я достатньо натренований для вашого клубу?

- Ти! Ти ще не зрозумів?! Таким як ти, тут не місце! Я не вчу битися бандитів!

- Та й не треба. Адже я це вже вмію.

Харкнувши на підлогу в знак глибокої неповаги він пішов геть, але я вирішила його наздогнати. Його обличчя здавалось мені надто знайомим.

- Гей! Стій!

- Чого тобі.

- Як тебе звати?

- А тобі що красуня?

- Ми не знайомі?

Він вгледівся в моє обличчя і зомлів.

- Мілка?!

Я не помилилась! Це він! Точно він!

- Михасю! Як давно я тебе не бачила!!

Я кинулася в обійми.

- Очам повірити не можу. Це дійсно ти!

- Як ти взагалі поживаєш? Розказуй!

- Пропоную тобі сьогодні сходити зі мною в клуб і там вже все розкажу тобі.

- Добре. А можна подругу з собою взяти?

- Так, звісно.

На цьому ми з ним розійшлися і я попленталася додому. Вже вечоріло і було страшно йти самою. Особливо після останніх подій, але мене не покидало відчуття, ніби за мною хтось слідкує. Невже знову Макар? Та коли я озирнулася мої очі розширилися від здивування. Машина Ярослава стояла прямо позаду мене.

- А він що тут робить?

Я вже відвернулася щоб йти далі, як раптом почула що дверцята машини гепнули.

Розвернувшись знову я побачила Яра, але… Щось в ньому змінилося. Він… Злився?

- Щось сталося? Чому ти тут?

- Хто той хлопець.

- Хлопець? Ти що слідкував за мною??

- Хто той хлопець.

Його голос погрубішав, а очі стали темними від злості. Він лякав мене.

- Це мій друг дитинства.

- І про що ж ви з ним говорили?

Чи є сенс брехати? Можливо він все чув  і просто хоче перевірити мене?

- Він запросив нас з Поліною… Погуляти.

- Погуляти? А ти я вже бачу видужала?

- Тобі то що?

Ярослав підійшов ближче, майже впритул і я побачила як він стискає щелепу від люті хапаючи мою руку.

- Що? Що ти на мене так дивишся? Здається ми тільки но стали друзями, а ти знову все псуєш. Чи може ти хотів мною маніпулювати? Ой леле! Що? Немає чим? Гроші я тобі не винна, бій давно закінчився, в якому ти до речі отримав перемогу! Тож я тобі нічого не винна.