Глава 7

Емілія

Я прокинулась і перше що побачила білу стелю. Підвестися мені так і не вдалося, тому видала щось на кшталт скиглення. 

- Ти нарешті прокинулась?

Хто це? Голос незнайомий. Чи може знайомий? Раптом наді мною з’явилося обличчя Ярослава.

- Ти? Що ти тут забув?

- Прийшов провідати свою дівчину.

- Що?! Що за маячню ти верзеш?

- Вибач, але я не міг нічого сказати лікарю.

- Це ж саме банальне кліше. Зараз до пацієнтів пускають всіх.

- Живу за старими правилами.

- Байдуже. Що ти тут забув?

- Я ж сказав. Прийшов провідати свою дівчину.

У відповідь я лише закотила очі.

- Що зі мною сталося?

- Крововилив в мозок. Ти могла померти але Поліна тебе врятувала.

Я тяжко видихнула. От до чого призводить гордовитість.

- Можна питання? Чому ти не здалася, навіть коли розуміла, що можеш померти?

- Важке дитинство, виросла у дитячому будинку. Я не та, хто боїться смерті. Як ти казав? Всім буде все одно на мене, адже я сирота. Родичів нема. Тому нікому хвилюватись.

- А прийомна сім’я? Була колись?

- Всі відмовлялись від мене і брали інших дітей. Нас обирали як цуциків. Дивилися на обличчя, зуби…

- Я хотів би вибачитись.

- Ти?! Вибачитись?! За вікном точно осінь?

- Так, а що?

- Бо, здається, сніг пішов. Ярослав Пономаренко вибачається.

- Вибач за те, що зачепив тему з дитячим будинком.

- Не зважай. Багато хто казав мені такі речі, тому я не ображаюсь. Де Поліна?

- Сьогодні я допоміг їй закінчити стосунки з тим ідіотом.

- Макаром?? Вона дійсно його кинула?

- Так.

- Як?? Я намагалася достукатися до неї, але вона мене не слухала.

- Я просто показав їй всю правду. Не сказав, а показав.

- Вони з ним живуть в одній квартирі. Куди вона піде?

- Я сказав, що вона може жити в тебе поки ти будеш у лікарні. Ти ж не проти?

- Ні звісно! Скільки я повинна пролежати у лікарні?

- Не менше шести місяців.

- Так довго?!

- Повір! Це ще мало. Я якось після невдалого бою рік у лікарні пролежав.

- У тебе бувають невдалі бої?

- Звісно, я ж не робот. Я теж маю право на помилку.

- Що ти забув у лікарні?

- Це вже тебе не стосується.

- Чому? Щось особисте?

- Так.

На цих словах він встав і пішов.

- Одужуй ангел.

Ангел. Цікаво… Чому він так називає мене? Волосся у мене темне, очі карі. В мені немає нічого світлого. Я намагалась заснути але моя цікавість не давала мені спокою. До кого він приїхав у лікарню? Невже дівчина? Може родина?

На ранок до мене завітав лікар.

- Ну як ваш стан?

- Голова дуже сильно болить і постійно пересихає у роті.

- Це нормально після травми. Ми зробили вам операцію, тому вам потрібний повний відпочинок декілька тижнів.

- Операцію? Але ж в мене немає грошей щоб оплатити її…

- Нічого не треба. Ваша подруга все оплатила.

Поліна? Звідки у неї такі гроші?

- Зараз медсестра поставить вам крапельницю, намагайтеся менше рухатися.

- А хлопець?

- Що?
- Хлопець, який сидів зі мною.

- Ярослав здається?

- Так.

- Він регулярно приходив вас провідувати поки ви лежали без свідомості. Юнак навіть залишався тут на ніч. Хіба він не ваш хлопець?
- Так! Просто цікаво…

- Взагалі вам тут лежати приблизно шість місяців, але якщо ваш стан значно покращится, ми можемо перевести вас на домашнє лікування. Нічого надприродного. Ми випишемо вам ліки, а перев'язувати зможете себе самотужки.

Чорт! Навіщо я сказала що Яр мій хлопець. Хоча, лікарю байдуже.

Якщо я випишусь через декілька тижнів треба їхати додому, а там Поліна. В однокімнатній нам вдвох буде тісно.

Раптом, згадала що маю номер Ярослава.

Поспіхом набравши абонент «Пес» я почала чекати на відповідь.

- Скучила?

- Треба поговорити.

- Знущаєшся? Я тільки поїхав з лікарні.

- Це про мою виписку.

- Що?? Тебе хочуть виписати? Вже?

- Ні, але можливо через декілька тижнів випишуть.

- І? В чому проблема?

- Додому я поїхати не можу.

- Чому?

- Бо там Поліна. А квартира досить невеличка.

- На що ти натякаєш?

- Могла б… Могла б я…

- Пожити у мене?

- Так. Щоб ти хоч якось спокутував провину.

У відповідь він лише хмикнув і кинув слухавку.

- То це так чи ні?

Ось так пройшла неділя, за нею друга. Мені ставало все краще і краще. На третій тиждень голова майже не боліла і лікарі дозволили перейти на домашнє лікування.

Як тільки Ярослав зайшов до лікарні я заховалася за стінкою. Було дуже цікаво до кого він приходить у лікарню окрім мене. Я тишком-нишком пройшла за ним і почула розмову.

- Привіт мам. Як ти почуваєшся?

- Зараз проходжу хіміотерапію, тому волосся почало випадати.

Господи. То он воно що… Він їздив до матері хворої на рак. Саме це сповістили йому по телефону і тому він погодився на бій.

Як тільки я почула кроки у сторону дверей, то як ошпарена відсахнулася але голова різко заболіла і я втратила рівновагу.

Мене підхопили під пахви сильні руки.

- Ти що тут забула? 

- Я просто тебе шукала… Вибач за прохання, ти б не міг підвести мене додому?

- Ти ж начебто у мене жити збиралась.

- Ні, не хочу бути тягарем для тебе.

- Ти все чула так?

- Що?

- Ти підслухала нашу розмову з мамою. Щоб що? Знайти мою слабку сторону і знущатися? Сипати сіль на рану?? То затям! Я не дозволю чіпати мою сім’ю. Ніколи.

- Я б ніколи не…

- Поїхали вже.

Не задалась розмова… Поки ми їхали в машині то мовчали. Я боялась щось сказати йому та й він не горів бажанням говорити.

- Куди ми їдемо? Я не пам’ятаю такої дороги додому.