Глава 4

Емілія

Мене затягли у машину і піднесли до скроні пістолет.

- Рипнешся вб’ю.

- Навіщо тобі це?

- Ти знищила мою репутацію, а я просто знищу тебе. Закопаю у лісочку, де ніхто не знайде. А! Емілію ж не будуть шукати…

- Чому це?

- Бо сиротки нікому не потрібні.

Він вдарив по тому, що не можна було чіпати.

- Покидьок!

Я намагалася вирватися, але той перехопив мене.

- Я б вбив тебе прямо тут, якби потім мені не довелося прибирати салон після тебе.

Ми їхали доволі довго. Я одразу зрозуміла, що машина виїхала за місто.

- Куди ми їдемо?

- На похорони.

- Які похорони?

- Правильно казати чиї.

Не треба бути розумником, щоб зрозуміти кого сьогодні закопають.

- Ти розумієш, що твій авторитет може впасти ще сильніше коли всі дізнаються, що ти вбив мене за те, що я перемогла тебе на рингу?

- Річ у тім, що ніхто не дізнається.

- Чому ти так впевнений?

- Бо такі як ти, нікому не потрібні.

- Та пішов ти.

- Давай, заплач. Я ж в яблучко влучив? Емілія Дяченко, двадцять п’ять років. Сирота, виросла у дитячому будинку «Пролісок». Займаєшся боротьбою понад десять років.

- Звідки... Звідки ти це все знаєш?!

- Просто не потрібно переходити дорогу тим, кого не знаєш.

- Слухай. Вирішимо все мирним шляхом і ти відпустиш мене?

- Не можу.

- Чому??

- Бо ми вже приїхали.

Виглянувши у вікно я побачила старий, обвалений будинок біля лісу.

- Сама вийдеш? Чи мені допомогти?

Він знову притулив пістолет до моєї голови.

- Я. Нікуди. Не. Піду!!

Процідив крізь зуби крикнула я.

- Добре, як знаєш. Хлопці! Витягніть її з машини та киньте в підвал. Але будьте обережні, все ж таки вона дама.

З насмішкою сказав той виродок і пішов.

- Я навіть твого імені не знаю! Чому ти бляха чіпаєш мене?

- Тобі візитку дати?

Він простягнув мені картку на якій була написана вся його інформація:

- Ярослав Пономаренко. Професійний спортсмен?

- Так.

- Не дуже то ти й професійний, якщо я тебе на рингу з ніг збила.

Зі сторони його друзів полетіли смішки.

- Закрий рота тупа хвойда.

Вони схопили мене під руки й повели в підвал.

От і все. Він націлився на мене пістолетом.

- Може хочеш сказати останні слова?

- Ти помреш разом зі мною тупий виблядок.

Раптом його телефон завібрував.

- Алло?

Він поставив дзвінок на режим динаміка.

- Привіт Яр! Якщо ти вже одужав і готовий до бою, запрошую тебе на ринг.

- Добре, але зараз я трішки зайнятий.

- Бій повинен відбутися через тиждень, але є одна умова.

- Яка?

- Глядачі хочуть бачити на рингу ту дівку, яка билася з тобою минулого разу. Платять доволі заманливу суму.

- Що?!! Чому саме вона?

- Ринг полюбив її з перших хвилин. Вона робить гарний рейтинг. І за звичайний бій ти отримав би набагато менше, аніж за бій з нею.

- Про яку суму ми говоримо?

- П’ятдесят тисяч доларів.

- Що?! Вона навіть не чемпіонка! Нащо багатіям платити такі шалені гроші за цю дівку?!

- У нас є глядачі. Серед них багаті жінки, які бажають перемоги Емілії, і ті самі чоловіки, які хочуть подивитися як ти її відлупцюєш. І одне й друге для нас буде прибутковим, адже на кону стоять великі гроші.

- Я подумаю.

Він кинув слухавку і знову націлився на мене.

- Що?! Що ти робиш? Хіба тобі не запропонували бій за гарні гроші?

- До біса ті гроші. Найбільше я хочу помститися тобі.

- На рингу ти відстоїш своє ім’я, а гроші, якщо вони тобі не потрібні віддай на благодійність. Так ти ще більше піднімеш репутацію.

Знову телефон Ярослава завібрував.

- Алло?!

Враз на його обличчі з’явилися емоції, яких я раніше ніколи не бачила. Страх. Це був страх. Він швидко комусь передзвонив і погодився на бій. Що ж змусило його піти на контракт? І чому він так злякався від тієї телефонної розмови?