ЛУНА

Світ не почався зі світла.
І не з темряви.
Світ почався з питання.
До того, як з’явилися ангели.
До того, як постали Небо й Пекло.
До того, як Бог став Богом.
Існувало лише Можливо.
І це Можливо мало форму.
Вона стояла в безмежжі, без імені, без тіла, без історії.
Вона не була створена — бо не існувало творця.
Вона не була істотою — бо не існувало буття.
Вона була Вибором.

Коли Бог прокинувся в порожнечі, він не знав, що робити.
Безмежжя мовчало.
І тоді він відчув її.
Не голос.
Не образ.
Не силу.
Лише можливість сказати “так” або “ні”.
— Якщо я створю світ… чи матиме він сенс? — запитав він.
І вона відповіла не словами.
Вона просто дозволила.
І з цього дозволу народилось світло.
З нього — небеса.
З них — ангели.
З них — історія.
Без її вибору не було б нічого.

Вибір не може існувати без наслідків.
Коли світ почав розвиватись, її сила стала небезпечною.
Бо кожне її рішення могло змінити все.
Тому Бог сховав її.
Не в небі.
Не в Пеклі.
Не між світами.
А серед людей.
Щоб вона навчилась сумніватись.
Щоб навчилась боятись.
Щоб навчилась любити.
Щоб її рішення були справжніми.
Так з’явилась Луна.
Дівчинка, що народилась у родині мисливців.
Сестра Діна і Сема.
Людина… яка навіть не здогадувалась, що кожного разу, коли вона обирає —
вона трохи переписує всесвіт.

Вибір не може існувати без наслідків.
Коли світ почав розвиватись, її сила стала небезпечною.
Бо кожне її рішення могло змінити все.
Тому Бог сховав її.
Не в небі.
Не в Пеклі.
Не між світами.
А серед людей.
Щоб вона навчилась сумніватись.
Щоб навчилась боятись.
Щоб навчилась любити.
Щоб її рішення були справжніми.
Так з’явилась Луна.
Дівчинка, що народилась у родині мисливців.
Сестра Діна і Сема.
Людина… яка навіть не здогадувалась, що кожного разу, коли вона обирає —
вона трохи переписує всесвіт.

Ангели служать наказам.
Демони служать бажанням.
А Луна служить тільки одному — свободі.
Вона — доказ того, що доля не остаточна.
Що пророцтва можна зламати.
Що навіть Бог не всесильний без дозволу.
Саме тому архангели шепочуть її ім’я.
Саме тому Кастіель відчуває поруч із нею щось давніше за Небо.
Саме тому Смерть одного разу назве її…
— Не людиною.
— Не істотою.
— А поворотом історії.

Луна сидить у бункері.
Перед нею — старий том без назви.
Він відкривається сам.
На першій сторінці лише одне речення:
“Світ існує, бо вона одного разу сказала — так.”
І нижче, вперше за всю історію:
“І він може зникнути, якщо вона колись скаже — ні.”
Луна повільно закриває книгу.
— Я просто хочу врятувати людей… — шепоче вона.
Дін дивиться на неї мовчки.
Сем ковтає повітря.
Бо вперше вони розуміють…
Їхня сестра — не частина історії.
Вона — причина, чому історія взагалі існує.