КАЇН

Стара ферма в Канзасі стояла посеред поля, як забута могила.
Вітер шарудів сухою травою, а Імпала мовчки холонула біля дороги.
— Це він, — тихо сказав Дін. — Каїн.
Сем глянув на Луну.
Вона мовчала. Її пальці стискали амулет на шиї.
— Він не просто демон, — сказала вона. — Він.... перший вбивця серед людей.
Двері ферми скрипнули самі.
Всередині пахло деревом, пилом і… кров’ю, яку давно змило, але не забуло місце.
Чоловік стояв біля столу. Спокійний. Простий одяг. Сиві пасма у волоссі.
— Я знав, що ви прийдете, — сказав він тихо, не повертаючись. — Особливо ти.
Він обернувся до Луни.
Його очі були не чорні, як у демонів.
Вони були… втомлені.
— Дочка Вінчестера, яка не мала народитись, — мовив Каїн. — Я чув про тебе.
Дін напружився.
— Вона не твоя справа.
Каїн ледь посміхнувся.
— О, навпаки. Вона — єдина з вас трьох, хто розуміє, що таке справжній тягар.
Луна зробила крок вперед.
— Я не прийшла за компліментами.
— Ні, — відповів Каїн. — Ти прийшла, бо боїшся, що станеш схожою на мене.
Тиша стала густою, як смола.
Сем прошепотів:
— Луна…
Але вона не відводила погляду.
— Скажи мені правду, — тихо сказала вона. — Чи можна зупинитися… після того як почав?
Каїн довго дивився на неї.
— Можна, — відповів він. — Але ціна — самотність.
Він зробив крок ближче.
— А інколи… смерть.
Його погляд ковзнув до Діна.
— Він уже стоїть на цьому шляху.
Дін стиснув щелепу.
Луна відчула, як холод пробігає по спині.
Вона зрозуміла: Каїн не погрожував. Він попереджав.
— Тоді допоможи нам, — сказала вона. — Не через них. Через мене.
Каїн мовчав.
В перше за тисячоліття він виглядав людиною, що вагається.

Каїн довго дивився на Луну.
Потім зітхнув — так, ніби цей звук він не дозволяв собі століттями.
— Ти хочеш зрозуміти, — сказав він. — Це гірше, ніж знати.
Він простягнув руку.
— Дай мені свою.
Дін одразу:
— Ні.
— Все добре, — тихо сказала Луна.
І поклала свою долоню в руку Каїна.
Світ зник.
Вона стояла посеред поля.
Небо було червоне, ніби хтось розлив кров по хмарах.
Повітря пахло пилом і димом.
Попереду — двоє чоловіків.
Молоді. Сильні. Брати.
Один тримав камінь.
Другий — дивився на нього з довірою.
— Це… Авель… — прошепотіла Луна.
— Так, — відповів голос Каїна поруч.
Він стояв поряд, але молодий. Без сивини. Без втоми.
Тільки лють.
— Я пам’ятаю кожну секунду, — сказав він.
Авель усміхнувся.
— Брате, опусти камінь. Ми можемо поговорити.
Каїн у спогаді тремтів.
Не від страху.
Від рішення.
— Я зробив це не в гніві, — тихо сказав Каїн поряд з Луною.
— Найстрашніше не лють. Найстрашніше — коли ти вже вирішив.
Камінь піднявся.
Луна відчула, як у неї стискається серце.
— Зупинись… — прошепотіла вона, хоч знала, що це минуле.
Удар.
Звук був глухий.
Занадто людський.
Авель упав, і пил піднявся навколо нього, ніби світ сам намагався приховати це.
Тиша.
Каїн у спогаді стояв над тілом.
Його обличчя було порожнє.
— І от тоді, — сказав справжній Каїн біля Луни, — я зрозумів.
Він глянув на неї.
— Немає дороги назад. Є тільки далі.
Кров почала повзти по землі до її ніг.
Вона знала, що це лише спогад… але холод відчувався справжнім.
— Ти відчуваєш це? — спитав Каїн.
Луна кивнула.
— Так… провину.
Він похитав головою.
— Ні. Це не провина.
Він нахилився ближче.
— Це тиша після того, як ти перестаєш бути тим, ким був.
Світ тріснув.
Луна різко вдихнула і опинилась знову у фермі.
Її рука все ще була в руці Каїна.
Він відпустив її дуже обережно, ніби боявся розбити.
— Ось що робить перше вбивство, — сказав він.
— Воно не змінює тебе миттєво. Воно просто відкриває двері… які вже були всередині.
Дін мовчав.
Сем теж.
Каїн дивився лише на Луну.
— Тепер скажи мені, дитино Вінчестера…
ти впевнена, що хочеш знати, ким можеш стати?

Ферма мовчала.
Старі дошки потріскували, вітер шурхотів у стінах, але ніхто з них не рухався.
Каїн чекав відповіді.
Луна повільно підняла голову.
— Я не боюся того, ким можу стати, — сказала вона тихо. — Я боюся, що одного дня мені це сподобається.
Тиша стала важкою.
Дін прошепотів:
— Луно…
Але вона не дивилась на нього.
Каїн дивився так, ніби вперше за довгий час бачив щось знайоме.
— Ось вона, — сказав він майже лагідно. — Чесність. Найрідкісніша річ серед мисливців.
Він зробив крок ближче.
Сем напружився.
— Ще крок — і…
— Тихо, — сказав Каїн, навіть не глянувши на нього. — Це не про вас.
Він зупинився перед Луною.
— Я бачив тисячі воїнів, королів, демонів, пророків…
і всі вони брехали собі.
Його погляд став гострим.
— Але ти вже відчуваєш поклик.
Луна відчула, як холод розтікається по її руках.
Ніби щось всередині неї прокинулось після спогаду.
— Це не поклик, — прошепотіла вона. — Це страх.
Каїн ледь похитав головою.
— Ні. Страх кричить. Це… шепіт.
Він підняв руку — повільно, даючи їй час відступити.
Вона не відступила.
Його пальці ледве торкнулись її лоба.
І світ навколо них ніби здригнувся.
Вікна задзвеніли.
Лампочка над столом луснула.
Повітря стало густішим.
Дін різко:
— Що ти з нею робиш?!
Каїн опустив руку.
Його очі стали темнішими.
— Нічого, чого в ній уже не було.
Він дивився на Луну з новою повагою… і насторогою.
— У тобі є щось старе, — сказав він тихо. — Не демон. Не ангел.
Він нахилив голову.
— Але щось, що знає, як убивати.
Сем прошепотів:
— Луно… що він має на увазі?
Луна сама не знала.
Але десь глибоко в грудях вона відчула… відгук.
Наче частина її зрозуміла слова Каїна краще, ніж вона сама.
Каїн відступив.
— Тепер я знаю, чому ти прийшла, — сказав він. — Не за відповідями.
Він глянув на Діна.
— За вибором.