ДІН

Ніч.
Порожня траса розрізає поле темряви, як лезо.
Імпала стоїть біля заправки-привида — світло не горить, вітер ганяє папірці по асфальту.
Капот ще теплий.
Дін сперся на машину, склавши руки на грудях.
Він мовчить. Рідкісний випадок.
Луна виходить із магазину з двома кавами.
Одну простягає йому.
— Ти дивишся на неї так, ніби вона жива.
Дін бере стакан, навіть не дивлячись.
— Вона і є жива.
Він проводить долонею по даху Імпали, майже ніжно.
— Вона витягала мене з пекла. Вона возила нас, коли ніхто інший не лишався. Вона бачила все.
Луна стає поруч, теж торкається машини.
— І вона терпить тебе за кермом. Це вже святе чудо.
Дін фиркає.
— Гей. Я хороший водій. Ти водій-камікадзе. Це стиль.
Вона посміхається.
І на секунду стає тихо.
— Ти боїшся її втратити більше, ніж нас?
Дін одразу відповідає:
— Я боюсь втратити дім. А вона — частина дому.
Луна дивиться на нього уважно.
— Ми теж.
Дін повертається до неї.
І на мить — зовсім без жартів:
— Знаю.
Він відкриває дверцята.
— Сідай, сестричко. Полювання не чекає.
Імпала заводиться з глухим, знайомим риком.
Як серце, що б’ється вперто, попри все.

*********

ФЛЕШБЕК

Ще до всього пекла, архангелів і кінців світу.
Порожня парковка біля старого стадіону.
Асфальт розтрісканий, трава пробивається крізь щілини.
Імпала стоїть посередині, як чорний корабель.
Луна дивиться на неї з підозрою.
— Він серйозно дозволить мені сісти за кермо?
Сем, спертий на дверцята, хмикає:
— Якщо виживемо — це буде історична подія.
Дін обходить машину і кидає ключі Луні.
Вона ледве встигає їх зловити.
— Не подряпай.
— А інструкція?
— І не вбий нас.
— ДІН.
Він відкриває дверцята водія і жестом показує:
— Давай. Сідай.
Луна ковзає на сидіння, трохи розгублена.
Руки лягають на кермо.
І щось у її обличчі змінюється.
— Вона… важча, ніж здається.
Дін сідає поруч.
— Це не машина. Це відповідальність.
— Ого. Ти зараз як тато.
— Не звикай.
Він нахиляється ближче, показує на панель.
— Плавно газ. Вона любить, коли до неї ставляться ніжно.
— Ти зараз про машину?
— Я завжди про машину.
Луна заводить двигун.
Рик Імпали розкочується парковкою.
Глибокий. Старий. Живий.
Вона здригається від звуку — і посміхається.
— Боже… я відчуваю це в грудях.
Дін:
— Так. Саме так.
Вона обережно рушає. Машина котиться вперед.
Нерівно. Повільно. Але їде.
Сем плескає в долоні:
— Ого. Ми не померли. Уже перемога.
Луна повертає кермо трохи різко.
— Я роблю це!
— Плавніше, плавніше — ЛУНО!
Імпала різко гальмує.
Двигун бурчить.
Луна дивиться на Діна винувато.
— Я її образила?
Він дивиться на машину.
Проводить рукою по торпеді.
— Вона подумає, що ти новенька.
— А ти?
Він дивиться на неї.
І усміхається — тепло, без броні.
— Я подумаю, що ти навчишся. І одного дня, якщо мене не буде… вона повезе тебе додому.
Луна дивиться на нього вже без посмішки.
— Ти будеш.
Дін відмахується.
— Я безсмертний. У мене підписка на апокаліпсиси.
Вона сміється.
І знову рушає.
Цього разу — плавно.
І Дін дозволяє їй їхати довше.