МИХАЇЛ

ТОДІ

Ніч. Покинута церква.
Луна стоїть посеред старої, напівзруйнованої церкви.
Її руки тремтять, але голос — ні.
— Я не знаю, хто мене чує… але якщо на небі ще залишився хтось, кому не байдуже… мені потрібна відповідь.
Тиша.
Тільки вітер гуляє крізь вибиті вікна.
Вона майже усміхається гірко.
— Добре. Дурна була ідея.
Луна вже повертається йти…
Коли світло свічок раптом витягується вгору, ніби їх тягне невидимою силою.
Повітря стає густим. Важким.
З’являється звук.
Не гуркіт. Не вибух.
А щось величне. Наче сотні голосів говорять водночас.
Луна повільно обертається.
Посеред кола стоїть чоловік.
Темний костюм. Спокійний погляд. Неможливо визначити вік.
Але його присутність тисне сильніше за будь-якого демона.
— Ти кликала не того, кого очікувала, — говорить він.
Луна ковтає.
— Хто ти?
Він дивиться на неї довго.
— Я той, кого кличуть лише у війнах.
Пауза.
— Я — Михаїл.
Світ навколо ніби стискається.
Луна відчуває, що коліна ось-ось підкосяться, але тримається.
— Я… не хотіла кликати архангела.
— Але покликала, — спокійно каже він. — І тепер я тут.
Він робить крок ближче.
— Чому?
Луна збирає всю сміливість.
— Бо щось полює на мою родину. І я не знаю, як їх захистити.
Михаїл уважно дивиться на неї.
— Ти не просиш сили.Не просиш влади. Не просиш порятунку для себе.
Він нахиляє голову.
— Ти просиш за інших.
Луна тихо:
— Вони моя сім’я.
Довга тиша.
Потім архангел говорить:
— Ти не така, як більшість людей.
Він простягає руку… але не торкається її.
— Якщо колись темрява прийде за тобою… назви моє ім’я.
Його очі світяться золотом.
— І я почую.
Світло спалахує.
І він зникає.
Луна стоїть сама в темній церкві, важко дихаючи.

ТЕПЕР

Бункер мовчить.
Надто тихо.
Луна стоїть посеред бібліотеки, стискаючи край столу так сильно, що біліють пальці. Вона знає цю тишу.
Це не спокій. Це затишшя перед бурею.
За дверима чути кроки.
Важкі. Повільні. Впевнені.
Вона не обертається одразу. Бо вже знає, хто там.
Двері відчиняються.Заходить Дін.
Тільки це не Дін.
Постава ідеально рівна.
Погляд холодний, як відполірована сталь.
Він рухається без жодної зайвої емоції, ніби тіло лише інструмент.
Луна тихо видихає.
— Давно не бачились… Михаїле.
Він зупиняється.
Дивиться на неї так само, як тоді в церкві.
Наче час для нього не існує.
— Ти пам’ятаєш, — говорить він голосом Діна, але інтонація чужа. — Більшість людей забуває такі зустрічі.
— Я не більшість, — відповідає Луна.
Коротка пауза.
Він підходить ближче.
Не загрозливо.
Але від нього тисне силою, що наповнює кімнату.
— Ти покликала мене тоді, — каже він. — І тепер знову стоїш переді мною. У центрі війни.
Луна ковтає.
— Я не кликала тебе цього разу.
— Ні, — погоджується він. — Але твій шлях знову привів нас до однієї точки.
Він дивиться на неї уважніше.
— Ти стала сильнішою.
— Я стала наляканішою, — чесно відповідає вона. — Бо тепер це не просто моя родина.
Вона киває на нього.
— Тепер це ти в тілі мого брата.
Тиша падає важко.
Михаїл трохи нахиляє голову.
Як тоді, у церкві.
— Я не ворог тобі, Луна.
— Ти сидиш у моєму братові, — її голос зривається. — Це автоматично робить тебе проблемою.
Він дивиться довго.
— Ти все ще просиш за інших.
— Це єдине, що я вмію.
Пауза.
Луна робить крок ближче.
— Ти сказав тоді…
якщо темрява прийде за мною — назвати твоє ім’я.
Її очі не відводяться від його.
— Я називаю його зараз.
Повітря в кімнаті стає густішим.
— Допоможи мені повернути Діна.
Тиша.
Довга.
Майже нестерпна.
Михаїл дивиться на неї, і вперше в його погляді з’являється щось інше.
Не холод.
Не зверхність.
Сумнів.
— Якщо я піду… світ заплатить за це ціну.
— Світ завжди платить, — тихо каже Луна. — Але моя сім’я не повинна платити тобою.
Він мовчить.
І раптом говорить дуже тихо:
— Ти єдина людина, яка просить мене піти… не зі страху.
— А з любові, — відповідає вона.
І вперше за весь час він заплющує очі.
Наче слухає щось, чого більше ніхто не чує.

Михаїл відкриває очі.
Він дивиться на Луну вже не як на людину серед мільярдів.
А як на змінну у рівнянні.
— Є спосіб, — говорить він тихо.
Луна майже не дихає.
— Але тобі він не сподобається.
— Мені ніколи не подобаються ваші способи, — відповідає вона. — Кажи.
Він робить ще крок ближче.
Тепер між ними лише пів метра.
— Я можу залишити це тіло.
Її серце пропускає удар.
— Але архангели не йдуть у нікуди. Мені потрібен новий провідник.
Луна розуміє ще до того, як він вимовляє це.
— Хто?
Він дивиться прямо в її очі.
— Ти єдина людина тут, яка витримає мене.
— Ні.
— Ти вже торкалась мого світла. Тоді, в церкві. Ти вижила.
— Я була дитиною, яка молилась у темряві, — різко каже Луна. — Це не згода.
— Це була сумісність.
Тиша.
— Я не хочу твою силу, — шепоче вона. — Я хочу свого брата.
— І отримаєш, — спокійно відповідає він. — Якщо займеш його місце.
Слова падають, як лезо.
Луна відступає на крок.
— Ти хочеш… щоб я стала твоїм сосудом?
— Я хочу, щоб ти стала моїм союзником.
— Це не ...
Він мовчить кілька секунд.
— Ні, — каже нарешті. — Це вибір.
— Це пастка.
— Це єдина можливість.
 

Десь у коридорі чути, як падає книга.
Можливо, Сем.
Можливо, просто випадковість.
Луна дивиться на обличчя Діна.
На знайомі риси.
На чужий погляд всередині.
— Якщо я погоджусь… — тихо говорить вона, — ти клянешся, що не повернешся до нього?
— Архангели не клянуться, — відповідає він.
— Тоді це безглуздо.
Він нахиляється ближче.
Його голос майже шепіт.
— Але я даю слово. І ніколи не порушу його перед тобою.
Вона пам’ятає церкву.
Пам’ятає світло.
Пам’ятає, що він дійсно почув.
— Якщо я погоджусь… що станеться зі мною?
Він дивиться чесно.
— Ти станеш сильнішою, ніж будь-коли. І самотнішою...
— А якщо відмовлюсь?
— Я залишусь у ньому.
Тиша падає, як камінь.
— І рано чи пізно війна забере його назавжди.
Луна заплющує очі.
Довго мовчить.
Коли відкриває — в них вже інша рішучість.
— Я не відповім зараз.
Михаїл уважно дивиться.
— Але якщо ти збрешеш мені… якщо це все гра…
Її голос стає твердим, майже загрозливим.
— Я знайду спосіб убити тебе.
І раптом — ледь помітна усмішка на його губах.
— Саме тому я обрав тебе.
Він відступає на крок.
— Я дам тобі час.
Світло в кімнаті здригається.
— Але небагато.
Він повертається до дверей.
Перед тим як вийти, зупиняється.
— Коли будеш готова… просто скажи моє ім’я.
Двері зачиняються.
Луна залишається сама.
І лише тепер її руки починають тремтіти.