БОББІ

Двері риплять, коли Дін заходить першим, за ним Сем і Луна.
— Якщо це знову про кляті привиди з трактором, я вас вижену, — бурчить Боббі, навіть не піднімаючи очей від книги.
— І ми теж раді тебе бачити, сонечко, — кидає Дін.
Боббі пирхає.
— Я не сонечко. Я людина, яка не спала три ночі через вас, і яка чомусь знову рятує ваші дурні задниці.
Сем уже відкриває рот щось пояснити, але Луна робить крок вперед.
— Привіт, Боббі.
Він нарешті піднімає голову.
Завмирає.
— О ні, тільки не кажіть, що ви ще й сестру втягнули в це лайно.
— Вона сама прийшла, — бурмоче Дін.
— Бо хтось мав слідкувати, щоб ви обидва не померли, — спокійно відповідає Луна.
Боббі дивиться на неї довго. Прискіпливо. Наче перевіряє.
— Ти нагадуєш їх матір, — нарешті каже він. — Це погано. Дуже погана ознака.
Дін фиркає.
— Дякую, Бобс, дуже підбадьорив.
Боббі підводиться, підходить ближче до Луни.
— Ти стріляєш?
— Так.
— Читаєш латиною?
— Так.
— Вмієш тікати, коли ці два ідіоти лізуть у пекло?
Луна посміхається кутиком губ.
— Працюю над цим.
Боббі зітхає.
— Чорт. Ще один Вінчестер у моєму домі. Мені треба більше віскі.
Він повертається до полиці.
— Сем, перевір символи.
— Дін, не чіпай мій холодильник.
— Луна…
Він зупиняється.
— Якщо вони почнуть тупити — скажеш мені першою.
Луна киває.
— Домовились.
Дін ображено:
— Ей!
Боббі навіть не дивиться.
— Я довіряю їй більше, ніж вам обом разом.

Боббі грюкає пляшкою віскі на стіл і розгортає стару карту.
— Добре, діти. Раз ви вже тут і псуєте мені життя, то працюйте.
Дін усміхається:
— О, він нас любить.
— Я вас терплю, — бурчить Боббі. — Це різне.
Він тицяє пальцем у точку на карті.
— Айова. Маленьке містечко. Люди почали бачити своїх мертвих родичів.
Сем насторожується.
— Привиди?
— Було б занадто просто, — відповідає Боббі. — Ці “родичі” розмовляють. Торкаються людей. Їдять. І знають речі, які знали тільки вони.
Луна нахиляється ближче до карти.
— Отже це не привиди.
— Правильно, — киває Боббі. — Це щось гірше. Бо через день після появи “родича” людина, яка його бачила… помирає.
Тиша.
Дін тихо:
— Як?
Боббі перегортає сторінку в записнику.
— Без слідів. Без ран. Просто серце зупиняється. Але от що цікаво…
Він дивиться прямо на Луну.
— Перед смертю всі вони казали одну й ту ж фразу:
"Він прийшов за боргом."
Сем нахмурюється.
— Демон угоди?
— Не схоже, — каже Боббі. — Демони люблять шоу. А тут щось старіше.
Луна тихо питає:
— Щось, що приходить у вигляді тих, кого ти любиш…
Боббі киває.
— Є одна істота в старих скандинавських текстах. Називається боргожнець. Воно приходить, коли хтось  забагато разів обдурює смерть.
Дін пирхає:
— Тобто це як про нас?
Боббі дивиться на нього.
— Сину, майже все в цьому світі рано чи пізно стає персонально до вас.
Луна переводить погляд між братами.
— Якщо воно приходить за боргом… то воно може прийти і за нами.
Боббі тихо:
— Саме тому я вам і подзвонив.
Він клацає запальничкою, запалюючи сигарету.

**********

Імпала. Ніч. Дорога крізь темряву.
Двигун тихо гарчить. Радіо грає старий рок, але дуже тихо — незвично тихо для Діна.
Він за кермом. Напружений.
Сем гортає записи Боббі, але вже хвилин п’ять не перевертав сторінку.
Луна сидить позаду, дивиться у вікно. Відблиски фар ковзають по її обличчю.
Нарешті вона говорить:
— Скільки разів ви обдурювали смерть?
Дін зітхає.
— Серйозно? Починаємо це?
— Я маю знати, — спокійно каже Луна. — Якщо ця штука полює на борги… я теж частина рахунку.
Сем тихо:
— Багато разів.
Дін додає:
— Ми не ведемо таблицю, але… так. Багато.
Луна нахиляється вперед, сперши руки на спинку сидіння Діна.
— А якщо цього разу рахунок прийшов не за вас?
Тиша.
Сем обережно:
— Ти думаєш, воно може прийти за тобою?
— Я думаю, — каже Луна, — що якщо щось стародавнє вирішило збирати борги з Вінчестерів…
то воно не буде вибирати.
Дін стискає кермо.
— Слухай. Ми все життя боремося з тим, що хоче нас убити. Це нічого нового.
— Ні, — тихо відповідає Луна. — Нове те, що цього разу ми можемо не встигнути.
Сем обертається до неї.
— Чому ти так кажеш?
Луна дивиться на нього серйозно.
— Бо якщо істота приходить у вигляді тих, кого ти любиш…
то вона не буде лізти на вас із кігтями.
Дін тихо:
— Вона прийде до тебе.
Луна киває.
— Або до вас.
Радіо раптом починає тріщати.
Стара пісня переривається… і крізь шум чується шепіт.
"Борг… борг… борг…"
Дін миттєво вимикає радіо.
В машині стає моторошно тихо.
Сем пошепки:
— Скажіть, що це був просто збій сигналу.
Луна дивиться у дзеркало заднього виду.
Її голос ледь чутний.
— За нами їдуть.
Дін дивиться в дзеркало.
Далеко позаду… одна машина. Без фар.
Вона тримається на однаковій відстані.
І не відстає.

Машина без фар досі позаду.
Дін однією рукою тримає кермо, іншою дістає телефон.
— Сем, набери Боббі.
Сем уже натискає швидкий виклик.
Гудки.
Один.
Другий.
Третій.
Боббі відповідає сонним, роздратованим голосом:
— Якщо ви знову спалили мотель, я клянусь…
— Бобс, за нами хвіст, — перебиває Дін. — Машина без фар. Тримається хвилин двадцять.
Тиша на лінії миттєво зникає.
Боббі вже звучить зібрано.
— Опиши.
Сем дивиться у дзеркало.
— Старий седан. Темний. Не обганяє. Не відстає.
Луна тихо додає:
— І він не відбивається у дзеркалі правильно.
Боббі лається.
— Чорт забирай… Добре. Слухайте уважно. Якщо це боргожнець, він не нападе одразу.
Дін криво посміхається:
— О, чудово. Люблю повільні жахи.
— Замовкни і слухай, ідіоте, — гарчить Боббі. — Він спершу вибирає, ким стати. Він має знати, кого ви боїтесь втратити.
Сем тихо:
— Тобто він ще не вирішив?
— Або вже вирішив, — відповідає Боббі. — І просто чекає моменту.
Луна дивиться назад.
— Він наближається.
Сем різко:
— Дін.
Дін тисне на газ.
Двигун реве.
— Боббі, як його зупинити?
На тому кінці чути шелест сторінок.
— Старі тексти кажуть: боргожнець не може перейти поріг, позначений попелом родового дерева.
Дін морщиться.
— Тобто що, нам треба дуб із праху?
— У мене є мішечок із попелом старого ясена, — каже Боббі. — У бардачку. Я вам давав “на всякий”.
Сем відкриває бардачок, нишпорить.
— Є.
— Добре, — каже Боббі. — Якщо він спробує зупинити вас — сипте попіл колом. Це дасть вам хвилину. Може дві.
Дін:
— А потім?
Боббі тихо:
— А потім моліться, щоб ви зрозуміли, за ким він прийшов.
Луна шепоче:
— Він уже знає.
Сем дивиться назад.
Машина позаду раптом… зникає.
Просто розчиняється в темряві.
Дін повільно відпускає газ.
— Боббі… він пропав.
Тиша на лінії.
Боббі говорить тихо, дуже серйозно:
— Тоді слухай мене уважно, Діне. Якщо він зник… значить він уже поруч із вами.
У ту ж мить задні двері Імпали тихо клацають.
Луна завмирає.
Бо відчуває… що вона більше не одна на задньому сидінні.