ЛЮЦИФЕР

Світло в бібліотеці горіло лише наполовину.
Дін ходив туди-сюди, стискаючи пляшку віскі, але не пив.

Луна стояла біля столу з книгами, втупившись у Сема.

Тільки це був не Сем.

Він сидів занадто розслаблено.
Занадто впевнено.
Занадто… стародавньо.

Він підняв очі на Луну й усміхнувся.

— Ну що, сестричко… — голос Сема, але інтонація інша. — Не рада мене бачити?

Дін різко повернувся.

— Не називай її так.

Люцифер лише пирхнув.

— Ой, Діне… ти ж сам завжди хотів сімейного возз’єднання.

Луна зробила крок вперед.
Її голос був тихим, але твердим.

— Відпусти його.

Люцифер нахилив голову, розглядаючи її так, ніби вперше.

— А ось це цікаво…Вінчестери мені знайомі. Але ти… ти інша.

Він підвівся. Повільно. Обережно.
Підійшов ближче.

Дін одразу встав між ними.

— Навіть не думай.

— Розслабся, старший брате, — Люцифер усміхнувся. — Я просто хочу зрозуміти… чому від неї пахне силою.

Його погляд знову впав на Луну.

— Ти ж не просто сестра, правда?

Тиша стала важкою.

Луна не відвела погляду.

— А ти не просто диявол у чужому тілі.

На мить усмішка Люцифера стала щирою.

— О, мені вона подобається.

Дін буркнув:

— Мені вже ні.

Люцифер нахилився трохи ближче до Луни й прошепотів:

— Скажи… ти будеш тією, хто мене зупинить? Чи тією, хто мене зрозуміє?

Тиша тріщала, як натягнутий дріт.

Люцифер ще навіть не встиг випрямитись після шепоту до Луни — як Дін рвонув вперед.

— ВІДІЙДИ ВІД НЕЇ!

Ніж блиснув у світлі лампи.

Луна лише встигла вдихнути:

— Дін, ні!

Запізно.

Дін врізався в Люцифера всім тілом, звалив його на стіл. Книги розлетілися по підлозі, лампа впала, світло закрутилося.

А потім…

Люцифер засміявся.

Низько. Спокійно. Майже задоволено.

І навіть лежачи під Діном, він не виглядав переможеним.

— Ох, як я сумував за цим, — прошепотів Люцифер.

Дін замахнувся ножем — але ніж зупинився в повітрі. Ніби врізався у невидиму стіну. Дін спробував натиснути сильніше. Жили на його шиї напнулися.

— Дін… — тихо сказала Луна.

Люцифер навіть не торкнувся його. Лише подивився.

І Діна відкинуло через всю кімнату.

Він врізався у шафу, та розлетілася на друзки.

— ДОСИТЬ! — крикнула Луна.

Її голос прозвучав… інакше.

Повітря здригнулось.

Навіть Люцифер повільно повернув до неї голову.

— Ого… — прошепотів він. — Ось це вже цікавіше.

Дін кашляв на підлозі, намагаючись підвестись.

— Луна… тікай…

Але вона не рухалась.

Стояла між ними.

Її очі світилися ледь помітно.
Наче відблиском місяця на воді.

— Я сказала… досить!

І цього разу книги на полицях затремтіли.

Люцифер усміхнувся ширше.

— Ну ось. Тепер ми говоримо чесно.

Він зробив крок до неї.

— Ти не просто Вінчестер.

Тиша.

— Скажи, Луна…ти знаєш, ким насправді народилась?