ЧАК

Перша зустріч Луни з Чаком

Бункер був незвично тихим.

Сем гортав старий том з демонології, Дін чистив зброю, а Луна сиділа на столі, крутячи в пальцях ніж.

— Кажу вам, — бурчав Дін, — якщо цей “письменник-пророк” знову з’явиться без попередження, я…

— Ти що? — підняла брову Луна. — Вистрелиш у Бога?

— Я не казав, що він Бог, — буркнув Дін. — Я казав, що він дивний.

У цей момент у бібліотеці тихо клацнуло.

Наче хтось просто… увімкнув сцену.

За столом, де секунду тому нікого не було, тепер сидів чоловік у бежевій куртці, з ноутбуком і чашкою кави.

— Привіт, хлопці, — усміхнувся він. — І… ого.

Його погляд зупинився на Луні.

— Це нова персонажка? Бо я не пам’ятаю, щоб писав її.

Дін різко підвівся.

— Чак.

Сем видихнув.

— Ти зник на місяці.

Луна ж повільно зіскочила зі столу, не відводячи очей від чоловіка.

— То це ти, — тихо сказала вона. — Той, хто пише їхні життя.

Чак ніяково посміхнувся.

— Ну… технічно я пишу історію. Ви самі робите вибір.

— Брехня, — відповіла Луна спокійно. — Бо я відчуваю, коли хтось смикає за нитки.

У кімнаті стало холодніше.

Дін кинув швидкий погляд між ними.

— Луна…

Але вона зробила крок ближче до Чака.

— Ти знав, що я існую?

Чак замовк.

І вперше виглядав не як дивний письменник… а як хтось, кого загнали в кут.

— Я… — він потер шию. — Скажімо так. Ти була варіантом.

Сем завмер.

— Варіантом?

— У деяких версіях історії, — тихо сказав Чак, — Дін і Сем мали сестру. І кожного разу… вона ламала сюжет.

Луна ледь усміхнулась.

— Добре.

Вона схилила голову набік.

— Значить, я тут не випадково.

Чак подивився на неї уважніше.
Наче читав книгу, яку сам не писав.

— Ні, — сказав він. — Ти тут тому, що історії іноді самі обирають, ким їм бути.

Дін фиркнув.

— Господи, він знову почав говорити загадками.

— Він буквально Господь, Дін, — тихо нагадав Сем.

— Так, але це не означає, що я мушу це слухати.

Луна ж не відводила погляду від Чака.

— Скажи чесно, — тихо сказала вона. — Я трагедія? Чи помилка?

Чак довго мовчав.

А потім відповів:

— Ти — несподіванка.

І в його голосі вперше прозвучала… повага.

— А несподіванки, — додав він, — роблять історії живими.

Луна усміхнулась.

— Тоді звикай, письменнику. Бо я не збираюсь помирати заради красивого фіналу.

Дін хмикнув.

— О, вона точно наша сестра.

Сем тільки тихо засміявся.

А Чак… просто дивився на Луну, ніби щойно зрозумів, що ця історія більше не належить йому.

************************

Бункер спав.

Годинник тихо цокав у бібліотеці, лампа кидала тепле світло на стіл, де сиділа Луна.

Вона не читала.
Вона відчувала.

Наче повітря стало густішим.
Наче світ затримав подих.

— Ти ж знаєш, що я тут, — сказала вона тихо.

Сторінки книги самі перевернулись.

І за столом навпроти з’явився Чак.

Без звуку. Без ефекту.
Просто… був.

— Я не хотів робити це грубо, — зітхнув він. — Але ти створюєш занадто багато відхилень.

Луна повільно підняла очі.

— Я людина, не помилка в коді.

— Ти сюжетна аномалія, — м’яко відповів Чак. — Історія рухається до фіналу. А ти… розхитуєш опори.

Він відкрив ноутбук.

На екрані з’явився текст.

Луна відчула це одразу.

Наче її тіло раптом стало чужим.
Пальці заніміли.
Серце почало битися повільніше.

— Що… ти робиш? — прошепотіла вона.

Чак друкував.

— Просто невелике коригування. Ти стаєш менш упертою. Менш небезпечною. Більш… трагічною.

У Луни підкосились ноги.

Вона схопилась за стіл.

У голові з’явилися чужі думки.

Ти не потрібна.
Ти тягар.
Ти мусиш пожертвувати собою.

— Ні… — прошепотіла вона.

Чак не дивився на неї.

— Це для балансу. У хороших історіях герої помирають красиво.

Луна заплющила очі.

І в ту ж секунду щось у ній… відповіло.

Не словами.
Не силою.
А вибором.

Вона різко вдихнула.

— Я. Не. Сцена.

Повітря навколо здригнулося.

Лампа над ними тріснула.

На екрані Чака текст почав мигтіти.

— Цікаво… — пробурмотів він.

Луна підняла голову.

Очі блищали, але не від сліз.

— Ти можеш писати історії, — сказала вона тихо. — Але ти не пишеш мене.

Чак нарешті підняв погляд.

— Усе написане, — відповів він спокійно, — можна змінити.

Луна зробила крок до нього.

— Тоді змінюй.

Він натиснув клавішу.

Луна раптом задихнулась.
У грудях спалахнув біль.

Луна падає на підлогу, відчуваючи, як життя вислизає…

Текст друкувався сам.

Луна впала на коліна.

Двері бібліотеки різко відчинились.

— ЛУНА! — крикнув Дін.

Сем кинувся до неї.

— Що відбувається?!

Луна, задихаючись, схопилася за руку Діна.

— Він… пише…

Дін перевів погляд на Чака.

— Ти серйозно зараз?

Чак виглядав… напруженим.

— Це не проти вас. Це заради фіналу.

Сем стиснув щелепи.

— Ми не історія.

— Ви завжди були історією, Сем.

Луна раптом різко піднялась.

Наче щось у ній вибухнуло.

Текст на екрані почав стиратися сам.

Чак насупився.

— Неможливо.

Луна стояла, тримаючись за стіл, але вже рівно.

— Я не герой твоєї книги, — сказала вона тихо. — Я вибір, який ти не контролюєш.

Екран ноутбука згас.

У бібліотеці стало абсолютно тихо.

Чак дивився на неї довго.

І вперше… в його очах був страх.