ДЖЕК

Світло в бібліотеці приглушене. Дін і Сем сперечаються біля столу з книгами, але їхні голоси віддаляються — бо в іншому кінці кімнати сидить Джек.

Він стискає руки, дивлячись у підлогу. Його сила нестабільна. Він боїться навіть дихати.

Луна тихо підходить і сідає поруч.

— Гей… — м’яко каже вона. — Ти зараз виглядаєш так, ніби щойно зламав всесвіт.

Джек знизує плечима.

— Можливо, так і є. Я… не знаю, як це контролювати. Я можу зробити щось погане.

Луна усміхається кутиком губ.

— Вітаю в клубі. Ми всі тут колись щось ламали.

Вона простягає руку. Джек вагається, але торкається її пальців.

Його енергія спалахує — легкий золотий відблиск.

Луна не відсмикує руку.

— Бачиш? — тихо каже вона. — Сила — це не проблема. Проблема — страх.
А ти не монстр, Джеку. Ти просто дитина з дуже… великим акумулятором.

Він піднімає погляд.

— А якщо я зашкоджу їм? Семові… Діну…

Луна зітхає і дивиться в бік братів.

— Вони пережили апокаліпсис. Демонів. Архангелів. Один раз навіть дієту Сема.
Переживуть і тебе.

Джек тихо усміхається.

— А ти?

Луна дивиться йому прямо в очі.

— А я тут, щоб навчити тебе не ставати зброєю.
Бо я знаю, як це — коли тебе хочуть використати.

Вона кладе руку йому на плече.

Його світло стає спокійнішим.

На іншому кінці кімнати Дін тихо каже Семові:

— Вона говорить як ти.

Сем відповідає:

— Ні. Гірше. Вона говорить як ми обоє.

Дін усміхається.

— Значить, Джек у надійних руках.

**********************************

Повітря в бібліотеці раптом густіє. Лампи починають мерехтіти. Скло у вітринах тріщить.

Джек стоїть посеред кімнати, руки тремтять.

— Я… я не можу… — його голос ламається. — Воно саме…

З-під його шкіри пробивається золоте світло. Спочатку слабке, потім — сліпуче.

Книги злітають з полиць. Стіл відсувається сам собою.

— Джек! — кричить Сем, прикриваючи очі.

Дін уже тягнеться до ножа.

— Якщо він втратить контроль —

— НІ! — різко каже Луна.

Вона кидається вперед.

Енергія б’є хвилями, немов вибух сонця. Повітря пече. Підлога тріщить.

Джек піднімає на неї очі — вони повністю світяться.

— Луна… відійди… я не хочу тебе поранити…

Вона підходить ближче.

Ще ближче.

— Я не відходжу від сім’ї, — тихо каже вона.

Хвиля сили збиває її з ніг — але вона підводиться.

Повільно підходить до нього.

— Подивись на мене, Джеку.

Він намагається відвести погляд, але вона бере його обличчя в долоні.

Світло спалахує ще сильніше. Бункер гуде, ніби ось-ось розвалиться.

— Ти не зброя, — шепоче вона. — Ти не катастрофа.
Ти — наш.

Енергія б’є крізь її руки, обпікає шкіру.

Дін робить крок вперед:

— Луна, відійди! Це тебе вб’є!

Вона навіть не озирається.

— Джеку… дихай. Зі мною. Раз.

Вона вдихає.

Він повторює.

Світло тремтить.

— Ще раз.

Він дихає.

Стіни перестають гудіти.

— Ти контролюєш силу. Не вона тебе.

Золото навколо нього починає згасати… згортатися… повертатися всередину.

Ще мить.

І тиша.

Джек падає вперед.

Луна ловить його, і він хапається за неї, як дитина.

— Я… мало не… — він не може договорити.

— Але не зробив, — каже вона, притискаючи його до себе.

Дін підходить ближче, все ще напружений.

— Ти божевільна, знаєш?

Луна піднімає очі.

— Так. Це сімейне.

Сем тихо усміхається.

Дін зітхає.

— Гаразд… значить, тепер у нас троє божевільних.

Джек тихо каже:

— Дякую… сестро.

Луна завмирає.

І вперше усміхається по-справжньому.

***************************

 

Світло лампи тьмяне. Двері до кімнати Джека прочинені — він спить, виснажений.

Луна стоїть поруч, схрестивши руки, ніби охороняє.

Позаду лунає знайомий шелест крил.

— Він стабільний, — тихо каже Кастіель.

Луна не озирається.

— Це ти як ангел кажеш чи як друг?

— Як обидва.

Вона зітхає.

— Кас… я відчула це. Його силу. Це не просто ангельська благодать. Це щось більше.

Кастіель підходить ближче, дивлячись на двері.

— Джек — нефілім архангела. Його потенціал… безпрецедентний.

Луна тихо сміється, але без радості.

— Супер. Ще одна істота, здатна стерти світ.

— Або врятувати його, — спокійно відповідає Кастіель.

Вона нарешті повертається до нього.

— Я вже бачила, як це працює, Кас.
Люди з великою силою стають зброєю.
Їх використовують. Ламають. А потім бояться.

Кастіель дивиться на неї уважніше.

— Ти говориш про себе.

Луна мовчить.

Кілька секунд чути лише гул вентиляції.

— Я не хочу, щоб він став… як ми, — тихо каже вона. — Вічно воюючим. Вічно винним. Вічно чужим.

Кастіель відповідає не одразу.

— Джек стане тим, ким дозволять йому стати ті, кого він любить.

Луна ковтає.

— Це занадто велика відповідальність.

— Так, — каже Кастіель. — Але він не сам.
У нього є Сем. Дін. Ти.

Вона опускає погляд.

— А якщо одного дня він стане небезпечнішим за всіх ворогів разом?

Кастіель дивиться прямо на неї.

— Тоді ти будеш тією, хто нагадає йому, хто він є.

Луна тихо видихає.

— І якщо цього буде недостатньо?

Кастіель робить ще крок ближче.

— Тоді ти будеш тією, хто його зупинить.

Вона піднімає на нього очі.

— Ти просиш мене бути його якорем… або його суддею.

— Я прошу тебе бути його сім’єю, — каже Кастіель.

Довга пауза.

З-за дверей чути, як Джек неспокійно перевертається уві сні.