6

Світ змінився не спалахом.

Він просто… перестав бути звичним.

Луна стояла посеред безмежного простору, де не було ні неба, ні землі — лише м’яке світло, що рухалось, наче живе.

— Де ми? — тихо запитала вона.

— Там, де я можу бути собою, — відповів Михаїл.

Він стояв поруч, але тепер виглядав інакше. Не як солдат. Не як воїн. Просто як істота, яка існувала задовго до страху й війни.

— Це не рай, — сказала вона.

— Ні, — відповів він. — Рай створений для слухняних. Це — місце вибору.

Світло навколо них рухнуло, формуючи картини.

Міста, що горіли.
Люди, які рятували одне одного.
Війни.
Жертви.
Любов.

— Я бачив усе це, — сказав він тихо. — І кожного разу мене посилали навести порядок. Закрити розлом. Зупинити хаос.

Він подивився на неї.

— Я не ворог людям, Луна. Я — те, що приходить, коли вони руйнують світ швидше, ніж можуть його врятувати.

Вона дивилась на образи.

— Але ти вирішуєш, хто заслуговує вижити.

— Я вирішував, — тихо сказав він. — Поки не зустрів тебе.

Світ навколо них повільно згас, залишивши тільки м’яке світло й тишу.

Він підійшов ближче.

— Ти дивишся на мене не як на зброю. Не як на вирок.
Тихіше:
— А як на істоту, яка може обрати.

Вона відчула, як серце починає битись швидше.

— Я дивлюсь на тебе як на того, хто тримає мого друга в полоні, — тихо відповіла вона.

Він не відвів погляду.

— І все одно ти тут.

Пауза.

Він підняв руку, але цього разу не торкався її — лише провів пальцями по повітрю біля її щоки.

Світло навколо них стало теплішим.

— Ти могла залишитись із ними. Залишитись у страху.
Його голос став нижчим.
— Але ти прийшла до мене.

Луна ковтнула.

— Я прийшла за Діном.

— І я не заважаю тобі його шукати, — відповів він. — Бо знаю: якщо ти залишишся… ти залишишся не через нього.

Вона підняла очі на нього.

— Ти намагаєшся мене переконати?

— Я намагаюсь бути чесним, — тихо сказав він. — Я хочу, щоб ти була тут. Поруч зі мною. Не як заручниця. Як вибір.

Він зробив ще крок.

Тепер між ними майже не лишилось простору.

— Я можу показати тобі світи, яких ти не уявляєш, — прошепотів він. — Дати силу, яку небеса ховали від людей. Дати тобі місце, де ти більше не будеш самотньою.

Його голос став майже шепотом.

— І все, що я прошу… щоб ти дозволила собі відчути, що між нами є щось більше за війну.

Тиша зависла між ними.

Він дивився на неї так, ніби готовий чекати вічність.

— Скажи мені зупинитись, — тихо додав він. — І я зупинюсь.

Світло навколо них тремтіло.

І вперше вибір був не про небеса.

Він був про них двох.

Луна стояла зовсім близько.

Світло навколо них було теплим, майже живим, і в цій тиші все здавалося простішим, ніж у реальному світі.

Михаїл дивився на неї так, ніби бачив не мисливицю, не загрозу — а щось значно важливіше.

— Скажи мені зупинитись… — тихо повторив він.

Вона не відповіла одразу.

Її рука ледь здригнулась, ніби сама тягнулась до нього.

— Я… — почала вона.

І раптом —

— Луна… не треба…

Голос був хрипкий. Надломлений.

Луна завмерла.

Очі Михаїла на мить змінились.

Не світлом.

Болем.

Він різко схопився за голову, ніби щось рвало його зсередини.

— Луна… — прошепотів уже інший голос. — Це я…

Вона зробила крок вперед.

— Діне?

Його погляд став людським. Вперше по-справжньому людським.

— Не вір йому… — прохрипів він. — Він… він хоче, щоб ти залишилась… щоб ти… стала частиною цього…

Він важко вдихнув, ніби кожне слово давалось болем.

— Якщо ти підеш за ним… я можу не повернутись…

Луна відчула, як щось стискає груди.

— Діне, я тут, — прошепотіла вона. — Я прийшла, щоб витягти тебе.

Його погляд пом’якшав.

— Я знаю… — тихо сказав він. — Але не дозволяй йому переконати тебе… що ти одна…

Світло навколо раптом здригнулось.

Його тіло напружилось, ніби щось тягло його назад.

— Він повертається… — прохрипів Дін. — Луна… якщо буде шанс… не рятуй мене ціною себе…

Його очі спалахнули золотом.

Він різко видихнув.

І Михаїл знову дивився на неї.

Тиша була важкою, як камінь.

Він повільно опустив руку від скроні.

— Він сильніший, коли ти поруч, — тихо сказав він.

Луна дивилась на нього, і тепер у її очах було щось інше.

Не страх.

Не довіра.

Біль.

— Ти знав, що це станеться, — сказала вона.

Він не заперечив.

— Я знав, що він спробує.

Пауза.

— І ти все одно намагався… — прошепотіла вона.

— Я намагався бути чесним, — тихо відповів він.

Світло навколо них потемнішало.

— Тепер ти знаєш, — додав він. — Ти можеш піти… або залишитись.

Він не підходив ближче.

Не торкався її.

Вперше за весь час він справді давав їй вибір.

Тиша між ними більше не була нейтральною.

Луна не пішла.

Вона просто стояла навпроти нього, дивлячись прямо в очі — і цього разу не відступала.

Михаїл повільно видихнув, ніби тільки зараз дозволив собі повірити.

— Ти залишилась, — тихо сказав він.

— Я залишилась, — відповіла вона. — Але це не означає, що я твоя.

Він ледь усміхнувся.

— Ні. Це означає, що ти поруч.

Він підійшов ближче.

Світло навколо них стало теплішим, густішим, ніби саме повітря наповнилось напругою.

— Ти навіть не уявляєш, як важко мені стояти так близько до тебе… і не торкатись, — тихо сказав він.

Її подих збився.

— Ти архангел, — прошепотіла вона. — Ти контролюєш усе.

— Не це, — відповів він.

Його погляд ковзнув по її обличчю, по лінії шиї, затримався на губах — не приховуючи бажання.