Ніч була занадто тиха.
Луна сиділа на капоті старої машини біля покинутої заправки, гортаючи сторінки книги. Символи не складались у закляття — лише у попередження.
Він прийшов без світла цього разу.
Просто з’явився поруч, наче був тут завжди.
— Ти навіть не здригнулась, — сказав голос Діна.
Луна не підняла очей.
— Я втомилась від твоїх ефектних появ.
— Це не для ефекту, — тихо відповів Михаїл. — Це щоб ти знала: від мене не втекти.
Вона закрила книгу.
— Я і не тікаю. Я шукаю спосіб тебе вигнати.
Він усміхнувся. Але цього разу усмішка була м’якшою. Небезпечніше м’якшою.
— Він бореться, знаєш, — сказав Михаїл. — Твій Дін. Він кричить, коли я поруч із тобою.
Її серце стиснулося.
— Бо це його тіло.
— Ні, — тихо відповів архангел. — Бо це ти.
Він підійшов ближче. Луна зіскочила з капота, але не відступила.
— Ти змінюєш рівновагу, Луна. Я створений для війни. Для наказів. Для кінця.
Пауза.
— Але коли я дивлюсь на тебе… я починаю хотіти вибору.
Вона нервово всміхнулась.
— Архангел, який хоче вибору. Це звучить як початок катастрофи.
— Це звучить як початок тебе, — сказав він.
Він простягнув руку, ніби перевіряючи, чи дозволить вона.
Цього разу він не торкнувся.
— Я можу відпустити світ, — прошепотів він. — Можу змінити долю. Можу стерти небеса.
Його голос став майже людським.
— Але не можу перестати приходити до тебе.
Луна ковтнула.
— Це не любов, Михаїле. Це нав’язливість.
— Для ангела різниці нема, — відповів він. — Є лише те, що сильніше за наказ.
І раптом його погляд змінився.
Ті самі очі… але інші.
— Луна… не слухай його… — прохрипів Дін.
Вона завмерла.
— Діне?
Він схопився за голову, ніби щось рвало його зсередини.
— Тікай… поки можеш…
Світло спалахнуло в його очах, золотом розрізавши темряву.
Михаїл повернув контроль.
— Бачиш? — тихо сказав він. — Навіть він знає: ти моя слабкість.
Луна повільно похитала головою.
— Ні. Я його шанс.
І вперше за весь час в очах архангела промайнув страх.
Рука Діна зависла в повітрі.
Пальці тремтіли, ніби він намагався дотягнутися до Луни… або відштовхнути щось невидиме.
— Луна… йди… — прохрипів він, і цього разу голос був справді його.
Вона зробила крок ближче.
— Ні. Я більше не тікаю.
Його очі знову спалахнули золотом.
Світ ніби затріщав — повітря навколо них стиснулося, мов перед грозою.
— Вперта, — тихо сказав Михаїл уже своїм холодним тоном. — Це в тобі мені й подобається.
— Ти не маєш права використовувати його, — прошепотіла Луна.
— Я маю право на все, — відповів архангел. — Але я обрав інше.
Він повільно опустив руку.
— Я міг би стерти твою пам’ять. Змусити тебе забути його. Забути страх. Забути біль.
Пауза.
— Залишити тільки мене.
Луна гірко усміхнулась.
— І ти досі не зрозумів?
Вона ступила ще ближче, майже впритул.
— Якщо ти це зробиш — це буду вже не я. А значить, ти втратиш саме те, що хочеш.
В його очах промайнуло щось темне. І щось… захоплене.
— Ти говориш до архангела, ніби він людина.
— Ні, — тихо сказала вона. — Я говорю до істоти, яка боїться відчути щось вперше.
Тиша впала між ними.
Десь у темряві загуркотів мотор.
Луна першою почула.
— Сем, — прошепотіла вона.
Михаїл ледь усміхнувся.
— Так. І тепер почнеться справжня війна за тебе.
Фари розрізали темряву.
І вперше Луна не знала, кого боїться більше — архангела… чи того, що він може стати.
Повітря ще тремтіло після його зникнення.
Ніби грім пролунав без звуку.
Луна дивилась у темряву, де ще секунду тому стояв Михаїл. Там залишилась тільки порожнеча… і холод.
Кроки по гравію пролунали позаду.
— Луна… — тихо сказав Сем.
Вона не встигла відповісти.
Його рука обережно лягла їй на плече.
Не різко. Не як мисливець.
Як брат, який боїться почути погану відповідь.
— Він щось зробив тобі? — запитав Сем, нахиляючись ближче, щоб заглянути їй в очі. — Ти поранена? Він торкався тебе?
Луна повільно похитала головою.
— Ні… не так.
Сем насупився.
— Що це означає “не так”?
Вона ковтнула.
— Він не намагався вбити мене.
Пауза.
— І це лякає більше.
Сем важко видихнув і на мить заплющив очі.
— Чудово. Просто чудово. Архангел, який має до тебе… що б це не було. Це саме те, чого нам бракувало.
Луна нарешті повернулась до нього повністю.
— Він бореться з Діном, Сем. Я бачила це. Чула його.
Сем завмер.
— Дін говорив?
— На секунду. Він сказав мені тікати.
Тиша впала між ними.
Сем провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись.
— Значить, він ще там, — прошепотів він. — Значить, у нас ще є шанс.
Він знову глянув на Луну, і цього разу в його голосі було щось м’якше.
— Ти впевнена, що витримаєш це? Бо він повернеться. Архангели не відпускають те, що вважають своїм.
Луна ледь усміхнулась, але очі залишились темними.
— Я не його.
Сем кивнув.
— Добре. Бо якщо він спробує ще раз…
Він міцніше стиснув руків’я клинка.
— Цього разу я буду готовий.
Десь позаду двигун Імпали тихо гудів, мов нагадування, що ніч ще далеко не закінчилась.