1

Ліс мовчав.
Тільки дим повз між деревами, наче щось живе.

Луна стояла біля згасаючого вогнища, стискаючи книгу так, ніби та могла втекти. Полум’я на сторінках вже стихло, але тепло ще пульсувало в пальцях.

Вона знала, що він прийде.

Кроки пролунали за спиною — неквапливі, впевнені.
Вона не обернулась.

— Ти кликала, — тихо сказав голос Діна.

Але це був не Дін.

Луна заплющила очі.
— Ні. Я просто перестала ховатися.

Він став поруч. Надто близько.
Від нього йшло відчуття сили — не людської, не навіть ангельської. Це було щось старше за війну.

— Ти не боїшся мене, — сказав Михаїл.
— Боюся, — відповіла вона. — Але не так, як ти хочеш.

Він усміхнувся. Усмішка Діна, але холод у ній був чужий.

— Я бачив імперії, що падали в пил. Бачив, як брати вбивали братів. Бачив кінець світів…
Він нахилився ближче, майже торкнувшись її щоки.
— І все одно ти — єдине, що змушує мене вагатися.

Луна нарешті повернулась до нього.

— Це не почуття, Михаїле. Це одержимість.

— Це вибір, — тихо відповів він. — Я міг би зламати тебе. Змусити любити. Змусити поклонятись.
Його пальці торкнулись її підборіддя, обережно, майже ніжно.
— Але я хочу, щоб ти обрала мене сама.

Її серце билося надто швидко.
— Я ніколи не оберу війну.

— Я не війна, — прошепотів він. — Я твій кінець… або твоє спасіння.

Луна різко відсторонилась.
— Ти в тілі людини, яку я поважаю. Не змушуй мене забути це.

В його очах щось спалахнуло. Гнів. Біль. Щось майже людське.

— Він слабкий, — сказав Михаїл. — Але ти… ти робиш його сильним.

Пауза.

— І робиш мене… небезпечним.

Він зробив крок назад, наче відступаючи від межі.

— Я повернусь, Луна, — тихо сказав він. — Бо навіть архангел не може відмовитись від єдиної душі, що дивиться на нього без поклоніння.

Він зник у спалаху світла.

Луна залишилась сама серед диму, стискаючи книгу.

— Чорт… — прошепотіла вона. — Це буде катастрофа.

***********************************************************************************************************************

Ілюстрації до фанфіку тут.  
https://pin.it/7wevM8B0W