Частина 4

Ми зустрілися в парку біля гуртожитків. Оля мовчки розстелила собі маленьке покривало, витягла зі сумки термос і пакет з канапками. Я подумав, що це для нас обох, але нова знайома швидко мене отрезвила.

– Руки від моїх канапок, це для мене. Щоб я геть дурною не здавалася, коли ти застрягнеш у формі дерева на невизначений час, – дівчина відкрутила термос і зробила перший ковток, – а так, я на пікніку, а ти працюй, нема часу чаї розпивати.

– Чого це я застрягну у формі дерева на невизначений час? Я спокійний! – сказав я.

– Ага, відійди з покривала, бо ще порвеш своїм корінням. Потім нове прийдеться купувати. Ти ж не контрольований, хто знає коли і що збреде в твою голову, – дівчина         продовжувала розмовляти досить жорстко, а я відчув як злість закипає в середині. Для чого я взагалі сюди прийшов? Щоб слухати який я недогерой? Та що вона про себе думає? В школі  пару годин, а поводить себе як Саша.

– Я ж казала, – Олька спокійно попиває чай і їсть канапку, а я не помітив як став дубом. Останнім часом мій внутрішній супергерой полюбив це дерево найбільше, – ей, Mantree, яке тебе прізвисько найбільше злить? Я буду перераховувати а ти зупини мене якось, якщо зможеш, – Оля знущалася з мене, а я насправді застряг в дереві, бо просто не встигав заспокоюватися, Оля говорила без перестанку, – можливо «Буратіно»? Хоча, якщо хочеш знати мою думку, то це досить класний персонаж. Правда продав свій букварик заради квитка в цирк. Ой бідний Папа Карло. Ну менше з тим, їдемо далі. «Штахета» тобі як?

Злість в середині вирувала справжнім штормом. Мені було нестерпно слухати все, що говорила Олька. Але я нічого не міг зробити. Адже я невдаха. Моя здібність – перетворюватися на дерево. Кому взагалі таке потрібно?

– Ей, Макс, що там на рахунок «штахети»? Не подобається? Злить? А по твоєму зовнішньому вигляді так і не скажеш.

Звичайно, що злить. В голові промелькнула думка,:«ще трошки і я зірвусь». Дивно, бо куди ще зриватись. І так вже на грані, чи ні?

– О, я знаю. Mantree. – Оля переможно усміхалася, а в мене в голові щось перемкнулося.

Досить. Так, я людина-дерево! Це моя суперсила! Ніхто не вправі з мене сміятися! Мені не стидно, за те що я вмію. Не соромно за те, що ще не вмію. Я є я. Дуб – коли злюсь, бузок – коли сумую, горіх – коли схвильований. Я більше не буду стримувати свого внутрішнього супергероя. Тепер ми працюємо разом.

Коли я відкрив очі, коріння зв’язало Ольку по ногах і руках а одна листяна гілка закривала рот. Дівчина не пручалася, навіть не рухалася. Вона чекала поки я помічу, що зробив. І я помітив.

– Ніфіга собі, – перше, що вилетіло з мого рота, – як так сталося? Олю, ти постраждала?

– Ні краплі, – сказала та, – якщо б ти не встиг взяти себе в руки, я б просто перетворилася на воду і всі проблеми, – нова знайома говорила скучним голосом, як з п’ятиліткою, а я все ще не міг відійти від шоку.

Це ж я! Сам я! У мене є можливість рухатися. Можу бути справжнім супергероєм. Юююххууу.

– Що ти сказав собі? Яка страшна істина тобі відкрилася, коли ти перестав тікати від усіх? – Оля простягла мені горнятко з чаєм. Я залпом осушив його.

– Я сказав, що більше не буду зневажати сам себе і тепер працюватиму разом зі своїм внутрішнім «я», а не проти нього.

– За що і вип’ємо, – Оля налила мені ще чаю і взяла собі нове горнятко, – ти молодець. Я думала, ми застрягнемо до ранку, а ти за 3 години справився.

– Три години? Як? Ми ж тільки п’ять хвилин як прийшли. Чи ні? – я був вражений. Куди подівся час? Невже я так довго розбирався в собі?

– Як ти витримала стільки часу зв’язаною? – запитався я і відчув як сором пронизує мою свідомість, але швидко відступає. Я нічого поганого їй не міг заподіяти. Вона знала на що йшла.

– Не зазнавайся, Mantree, ти буйствував останні п’ять хвилин, коли нарешті зміг домовитись зі собою, а перед тим просто сильно хитав гілками. Я вже серйозно почала переживати за твою цілісність, – Оля помалу зібрала усі речі назад в рюкзак, – ну що, наступний урок завтра о 10, не запізнюйся.

Цілий вечір я провів у своїй кімнаті в роздумах.