Частина 3

Ранок почався краще ніж вчора. Адже сьогодні п’ятниця. Тільки пів дня в школі, а далі свобода. Вихідні. Ця думка не аби як тішила мене.

Автобус, як завжди,  був заповнений, коли я в нього зайшов.

– Ей Буратіно, я придумав тобі нову кличку: «штахета», як тобі? Мені здається, що ідеально, – сказав Саша і всі одразу засміялися, навіть новенька.

– А мені здається, що ти в школі застряг разом зі мною вже три роки. Нерви шаліють? Вітер не тільки в руках, але й в голові? Видуває всі знання з неї? Розумію, - моя злість поступово наростала хвилями, але я ще не перетворився. Сьогодні я так просто не піду з поля цієї битви.

Саша розізлився швидше ніж я і по автобусі закрутилися маленькі смерчі. Катастрофа наближалася з кожною секундою, але новенька тихенько підійшла до Саші і зробила йому холодний душ. Смерчі одразу пропали а хлопець прийшов до тями.

Я був правий. Вона прекрасно собою керує. Як це сталося? Як в неї вийшло навчитися?

Коли ми виходили з автобуса я рішуче попрямував в сторону дівчини.

– Новенька, привіт, є розмова, – сказав я більш серйозним тоном, ніж хотів. Вийшло навіть трохи грізно.

– Для початку мене звати Оля, а ти, незграбний незнайомець, маєш ім’я?

– Еее, так, Макс, – я зрозумів, що моя перша репліка була помилкою, так хорошої дружби не побудуєш, тож вирішив зайти з іншого боку, – я вчора знайшов твій зошит, – витяг його з портфеля і віддав дівчині.

– Ти читав його? – Оля здавалася розгубленою і навіть трохи наляканою.

– Так, ні, ну тобто не повністю, – з кожним моїм словом очі нової знайомої ставали все більшими і більшими а повітря навколо нас мокрішим, – послухай, я прочитав тільки першу сторінку, чесно, і тому в мене до тебе є декілька питань.

Оля зібрала воду з повітря і бризнула мені в лице.

– Тебе не вчили, що не можна рухати чужі речі, тим більше такі особисті? Постарайся більше не попадатися мені на очі, бо будеш ходити мокрим кожного дня, і це найменше з того, що я вмію.

– А найбільше? – питаю я з цікавості.

– Втоплю, – коротко відповідає Оля і розвертається до мене спиною. Я встигаю схопити її за руку перш ніж перетворююсь на дерево, цього разу горіх.  Новенька попала в полон, а я не можу її відпустити, довкола всі дивляться і від цього мене ще більше накриває сором.

Оля підняла сумний погляд до гори, хвилинку так постояла, а потім обертається до мене і сказала:

– Дихай, зосередься на собі, відчуттях і просто розслабся, – її голос заспокоював, в ньому не чулося ні осуду, ні злості. Я справився зі сильними почуттями і знову став собою.

– Ну так що, вислухаєш мене? – говорю я.

– А якщо ні, то ти знову прив’яжеш мене до себе? – Оля посміхнулася, – кажи вже.

– Навчиш мене контролю? У тебе теж були такі проблеми і ти справилась, - я говорив тихо, але Оля все рівно дивиться по сторонам чи ніхто нас не слухає.

-– Добре, Mantree, за умови, що ти завжди і у всьому будеш мене слухатись.

– Добре, – обіцяю я.