Частина 1

Ну ось. Новий ранок жахливого дня. А чому? Бо сьогодні четвер, а отже ще два дні потрібно ходити до школи. Ви не подумайте, сама система навчання терпима. Найгірше в школі – це її наповнення. Люди. А конкретно мої однокласники. Так сталося, що я не найпопулярніший хлопець в школі і навіть не друг найпопулярнішого хлопця. Якщо робити рейтинг, то я десь там внизу після прибиральника (і зовсім неважливо, що прибиральник не є учнем, його навмисне поставлять в рейтинг). Адже я людина – дерево. Так посміялася матінка-природа поєднуючи мою маму – лісову мавку з татом – людиною. Тепер я вчуся в школі супергероїв, відношуся до людей з над здібностями і терплю знущання однокласників кожного дня. Але це пекло скоро закінчиться. Як тільки здам тест на самоконтроль. Бачте, тим, хто не вміють контролювати свої сили, атестат не видають. Ось тут і захована справжня проблема. Я відношусь до тих, кому атестат вже три роки не видають. Та сьогодні все зміниться. Я зможу прожити день без перевтілень.

Від студмістечка до школи нас возить автобус. Саме в такий я і сів.

– О, дивіться, Буратіно прийшов, – сказав один з тих хлопців, які роблять кожен мій ранок нестерпним. Я не реагую на дурне прізвисько і продовжую йти до свого місця.

– Саша, він не Буратіно, той хоч рухатись може, а наш Макс, коли стає деревом, то тільки листочками шарудить, – всі присутні засміялися. Зазвичай, десь піля другого жарту я втрачаю контроль над собою, але сьогодні впертіший. «Мені все вдасться», – Подумки повторюю я. Ще кілька кроків і опинюсь на своєму місці біля вікна. Але тут сильний вітер зриває портфель з плеча і кидає в інший кінець автобуса. Це Саша зробив. Він керує вітром. Я внутрішньо закипаю, втрачаю контроль і … перетворююсь на дерево. Цього разу дуб. Всі регочуть. Мене поглинає відчай. Це ніколи не закінчиться. Про який самоконтроль ми можемо говорити, коли школяр-недоучка може вибити з колії. І ще одна проблема, поки я не заспокоюся, нормальною людиною стати не зможу. Тож уявляю собі пустелю, сипучі піски і всіх своїх однокласників, що в них застрягли. Злість відпускає. Я нарешті знову стаю собою і швидко сідаю на місце, поки Саша не вирішив ще раз подивитися, яке дерево цього разу з мене вийде.

Перша пара – фізична підготовка. Наші вчителі кажуть, що це основний предмет. Адже для того, щоб рятувати людей, потрібно бути у формі. Сьогодні ми проходили полосу перешкод. Сказати що на ній було? Спочатку досить навіть легко. Пробігти три кілометра, перейти через величезне болото і пролізти під канатами 30 м. А потім справжній треш. Перейти гору з льоду, на яку нереально вилізти звичайній людині без спеціального обладнання, потім стрибнути через три кільця з вогнем, які стоять поряд один з одним, ну а на десерт – тарзанка над поляною шипів. Якщо зірвешся і впадеш, то потім довго не сядеш. Повірте мені. Я вже пробував.

І все це було б не так тяжко, якби весь час, що я на полі, мені не приходилося боротися зі сильним внутрішнім бажанням перетворитися на якесь дерево. Така вже підсвідомість у людей з над здібностями. У критичних ситуаціях хочеться їх застосувати, але для мене це величезний мінус.  Усі сили йдуть на те, щоб заглушити цей порив. Про подолання перешкод можна вже не говорити. Кожна така смуга закінчується черговою травмою. От і цього разу я обпік праву руку від плеча до пальців. Ненавиджу вогонь.

– Макс, в медпункт, – каже вчитель з фізичної підготовки і спокійно продовжує урок. Зараз вони будуть ще 30 хв вивчати новий матеріал, а я сидіти і чекати коли цілющий гель подіє.

– Привіт Карен, – я махаю медсестрі рукою. Вона стала мені подругою ще з п’ятого класу. І не дивно, адже пів шкільного дня я проводжу в неї в кабінеті.

– О, привіт, ти сьогодні протримався на 5 хв довше ніж зазвичай, щось змінилося? – питає усміхнена блондинка років 30. Вона прийшла сюди працювати в той же рік, коли я поступив в п’ятий клас.

– Так, цього разу кільця з вогнем були не посередині смуги перешкод, а на кінці. До речі, я приніс печиво, -  витягую паперовий пакетик зі смаколиками. Ти чай вже заварила?

– Ще 5 хв тому, кажу, ти затримався, - Карен простягає мені горнятко з ароматним напоєм. А потім бере гель з полички і натирає рану, – знаєш, ти не зобов’язаний цього робити. Я маю на увазі, проходити фізичну підготовку. Просто відмовся від заняття, - вона старалася не дивитися мені в очі, адже знала, я не люблю такі розмови, – ніхто не чекає, що ти станеш супергероєм. Я можу поговорити з директором, щоб він відмінив усі заняття окрім медитації. Навчишся контролю і більше не будеш перетворюватись на дерево, заживеш звичайним людським життям, як твій тато.

Я розумію, що медсестра бажає добра, тож не можу на неї злитися. Сум переповнює мене і я мимоволі перетворююсь на бузок. Карен шумно вдихнула запах.

– Знаєш, цього разу у тебе вийшло відтворити запах, - вона сказала це і усміхнулася знову, – робиш успіхи, хоч і не навмисне.

Фраза медсестри спрацювала. Сум відпустив і я знову став собою. Високим хлопцем з чорним волоссям і насичено зеленими очима (маминими).

Наступні 20 хв ми обговорювали все на світі, від новинок кіно до новеньких у школі. Карен сказала, що вчора до нас поступила дівчинка. Таке буває рідко, адже зазвичай нас з 10-ти років віддають в цю школу з любого містечка. А тут новенька одразу доросла. Медсестра сказала, що до того вона жила дуже далеко і вчилася в такій же школі тільки у своєму місті. Насправді таких шкіл по всій Україні тільки дві. Наша, що знаходиться у Львівській області і та, що в Одеській. Мабуть вона звідти.