Акт перший: Пожежна тривога, порятунок на суші і порятунок на воді

Моя кар'єра рятівника почалася з торгового центру "Магнолія".

Коли зазвучала сигналізація, я вже мчав коридором з криком "Рятуйтесь, горимо!" — задовго до того, як охоронець встиг оголосити, що то планова перевірка. Але я вже активував суперсилу швидкості реакції на повну потужність. Плавного перемикання між режимами у мене не передбачено.

Дев'ятнадцять людей вибігли на вулицю. Жінка з примірочної — у стані, що порушував кілька статей адміністративного кодексу. Черга в касі розлетілась у всі боки, як більярдні кулі після удару. Дід у кріслі для відпочинку прокинувся і від переляку переплутав вихід із входом, тому забіг усередину ще двічі — я вважаю, шукав мене, щоб подякувати. Двоє хлопців з відділу електроніки, тікаючи, стукнулися лобами і деякий час стояли, міцно обійнявшись та заплющивши очі. Я розцінив це як прощання закоханих перед загибеллю. Поважаю їх усвідомлений вибір — як гинути, то разом. Схоже, я не тільки рятую, а й єднаю серця.

Коли всі заспокоїлись і зрозуміли, що пожежі немає, я скромно пояснив:

— Я діяв на випередження. Превентивний героїзм.

— Превентивний — це коли пожежі ще немає? — уточнив охоронець.

— Саме так. І завдяки мені вона так і не почалась.

Охоронець відкрив рота, потім закрив його, потім знову відкрив. Я вирішив, що він вражений логікою.

Жінка з примірочної вважає, що я їй заборгував нову сукню. Я вважаю, що врятував її від нудного вечора і можливої пожежі, якої, на щастя, не сталося завдяки мені. Ми обидва лишились при своїй думці.

З того дня, щойно мене бачать в "Магнолії", касири по рації передають одне слово: "Він прийшов." І чомусь зал пустіє швидше, ніж під час будь-якої справжньої тривоги. Люди, мабуть, відчувають мою героїчну енергію і поважно звільняють простір. Або просто звикли до евакуацій.

Але пригоди цього дня не закінчились.

У міському парку неподалік від Магнолії я побачив, як чоловік розмахував руками посеред фонтану.

Тоне — зрозумів я з властивою мені блискавичною проникливістю. Альтернативних версій не розглядав. Час — ворог рятівника.

Активував суперсилу. Відштовхнув двох пенсіонерів, які йшли назустріч і явно заважали рятувальній операції. Перестрибнув голуба, який сидів на доріжці і підозріло на мене дивився. Пірнув.

Фонтан був Василю Омеляновичу по коліна. Мені — по пояс. Він показував онуку, де північ за компасом.

— Ти хто? — запитав Василь Омелянович, коли я виринув поруч, обдавши його хвилею.

— Я той, хто рятує, — відповів я з гідністю, стікаючи водою.

— Від чого ти мене рятуєш? — Від небезпеки, яку ви не бачили.

— Я показував онуку компас.

 — Компас? Стоячи у фонтані. З руками, які кричали "рятуйте".

— Я вчив знаходити азимут і тримати курс, — сказав Василь Омелянович повільно, з інтонацією людини, яка підозрює, що розмовляє з кимось дуже особливим.

Я не зрозумів, чому він зве мене Азимут, якщо мама з дитинства звала Хомут-Хомутич. Може дід недочуває? Але головне, що і його я врятував. Я герой. Я рятую.

Онук зняв все на відео. Сімдесят тисяч переглядів. Підпис: "Місцева легенда атакує діда."

Я переглянув відео двадцять разів. Героїчно виглядаю.

Тепер щоразу, коли я з'являюсь у парку, мами хапають дітей і відходять від фонтану. Я розумію: бережуть малечу від небезпечної води. Відповідальні батьки. Приємно, що мою присутність сприймають як попередження.