Це літак? — Це птах? — Ні, це той довбань! Ховайся, хто може!!!!

Я — герой. Я — рятівник. Хай не всі так вважають, але то просто заздрісники, або ті, кого я ще не рятував. Хоча і врятовані не завжди мене обожнюють, принаймні ті, що залишилися в живих. Але то такі дрібниці порівняно з тим, що я — герой і я рятую життя.

Суперсили відкрились мені поступово. Як і належить справжньому герою.

Перша — надлюдська швидкість реакції. Я реагую на небезпеку швидше, ніж встигаю подумати. Набагато швидше. Власне, думання в процесі взагалі не бере участі — це і є моя унікальність. Поки інші гаять час на "оцінку ситуації" та "збір інформації", я вже дію. Я вже врятував. Я вже зник. Деякі кажуть, що це імпульсивність. Я кажу — це дар.

Друга — нечувана фізична витривалість. Мене можна збити з ніг, я можу впасти на грядку з полуницею, зняти з даху машини кота Галини Петрівни, влетіти у фонтан, приземлитись на чужий капот — і я встаю. Завжди. Трохи повільніше щоразу, але встаю. Лікар Оксана Василівна з районної поліклініки вже знає мене на ім'я і тримає для мене окремий запас бинтів. Вона каже, що я — "унікальний клінічний випадок". Я сприймаю це як комплімент. Одного разу вона додала тихо: "За двадцять п'ять років я ще не бачила такого пацієнта." Я вирішив, що це теж комплімент.

Третя — і найпотужніша — здатність передбачати катастрофи. Я бачу небезпеку там, де інші не бачать нічого. Абсолютно нічого. Взагалі. Люди дивляться на світ і бачать звичайний день. Я дивлюсь — і бачу лавину потенційних трагедій, які чекають лише на мою відсутність. Це важкий тягар. Але хтось мусить.