23. "Переможний гол"

Еля

Гул трибун накривав, мов океанська хвиля, у якій губишся й ловиш подих одночасно. Десь над головою миготіли синьо-білі прапори, запах гарячої кави змішувався з солодким ароматом попкорну, а холодне лютневе повітря хапало щоки, наче перевіряло, чи ти досі жива. Сонце стояло низько, пробиваючись крізь легкі хмарини, і його світло грало на металевих конструкціях стадіону, роблячи все навколо трохи нереальним.
Я стояла у технічній зоні, трохи збоку від головного поля. Звідси видно було гравців, що змагалися у центрі, і водночас — розкидане по кутах обладнання. Влад, зосереджений і тихий, нахилився над пультом, перевіряючи кабелі. Мел сиділа поруч на пластиковому стільці, колупаючи кришку від пляшки з водою — знак, що вона нервує навіть більше, ніж я.
А я… я стискала в кишені маленький брелок. Смішний, простий — сріблястий футбольний м’ячик з м’яким подряпаним боком. Діма подарував його ще тоді, коли ми тільки почали говорити після всієї тої історії. «На удачу», — сказав він, і я тоді відмахнулась, але зараз відчувала, що тримаю у руці щось значно більше, ніж просто метал.
— Ти б бачила себе, — Мел нахилилася до мене і шепнула, щоб перекричати шум стадіону. — Здалеку здається, ніби ти на модному показі, а не перед найбільшою помстою в історії шкільного футболу.
— Це не помста, — механічно виправила я, навіть не дивлячись на неї. — Це правда. І правда сьогодні має стати почутою.
Мел підняла брови, але нічого не сказала. Я відчувала, що їй, як і мені, страшно. Не тому, що нас можуть викрити — а тому, що якщо план провалиться, ми залишимось із цим брудом назавжди.
Влад обернувся до нас, тримаючи в руках флешку, ніби це була золота медаль.
— Перевірив ще раз. Працює чітко. Запис від початку і до кінця, плюс ті стоп-кадри з їхніми обличчями. Як на мене — навіть занадто наочно.
— У цьому і суть, — я ковтнула клубок у горлі. — Щоб ніхто не сказав «ви все вигадали».
— Ель, — Мел поклала руку мені на плече, — навіть якщо щось піде не так… ти вже перемогла. Ти не втекла.
Її слова несподівано вдарили глибше, ніж я хотіла. Колись я завжди втікала — від розмов, від конфліктів, від поглядів. Втікала в книги, музику, навіть у спортивний зал, коли він пустував. Але сьогодні я стояла тут, з відкритим обличчям, і готувалась вивести на світ двох людей, які зруйнували не тільки моє ім’я, а й довіру багатьох.
З трибун долинав ритмічний скандований спів фанатів. Гра підходила до кінця, і кожна хвилина здавалась нескінченною. На полі Діма грав із тим самим зосередженим виразом, який я бачила у нього перед іспитами чи важливими розмовами. Я знала: він чекає цього моменту так само, як і я.
Я знову глянула на екран — чорний прямокутник, який за кілька хвилин стане дзеркалом для Максима й Капа. У голові промайнув спогад: той день, коли я вперше почула їхній голос у тому записі. Холодні, байдужі слова. Сміх, коли вони обговорювали, як «підставити» і «прибрати зі сцени». І відчуття, що в мене під ногами немає землі.
Влад підняв руку і показав на табло. Великими цифрами світилися хвилини — 5:00.
— Готуйтеся, — його голос був тихим, але в ньому відчувалась напруга. — Після свистка ми вмикаємо. Все піде швидко.
— Я більше не тікаю, — подумала я, і ця фраза була схожа на клятву. — Сьогодні — кінець їхній грі.
Мел встала, обійняла мене так, що я відчула її серцебиття.
— Дихаємо. І пам’ятай: якщо світ перевернеться, ми перевернемо його назад. Разом.
Я кивнула. Вперше за довгий час у моїй голові не було сумнівів. Лише ясність — і звук власного серця, який чомусь синхронізувався з гулом трибун.
Ще п’ять хвилин. П’ять хвилин до моменту, коли правда стане публічною.
 

Діма

У роздягальні стояла густа, майже відчутна на дотик тиша, яку час від часу прорізали окремі репліки хлопців. Хтось перевіряв шнурівки, хтось втретє перемотував щиколотки, хтось хрумтів жуйкою, хоча тренер цього не любив. Пахло мокрим газоном, свіжим пральним порошком і чимось таким знайомим, як у дитинстві перед шкільними змаганнями — суміш хвилювання й передчуття. Я сидів на лаві, зігнувшись уперед, лікті на колінах, і вдивлявся в підлогу так, ніби там було написано, як саме складеться цей день. Серце билося швидше, ніж треба, і я чудово знав, що причина не лише у футболі. Сьогодні все вирішується — і на полі, і поза ним.
— Дімон, ти живий узагалі? — Назар, як завжди, з’явився поруч тихо, але з енергією, що пробивала будь-який настрій. Він легенько штовхнув мене плечем, намагаючись розворушити. — Ти сьогодні дивно тихий.
— Та я… — я ковтнув, не відриваючи погляду від підлоги, — думаю про одне. Про важливе.
— Про Елю? — він сказав це так, ніби просто констатував факт, і посміхнувся, але без підколок — із розумінням.
Я не став заперечувати.
— І про неї, і про те, що буде після гри.
Він на мить замовк, ніби хотів розпитати далі, але передумав. Мабуть, зрозумів, що сьогодні є речі, які краще не витягати з мене словами.
Тренер коротко виклав установку: жодних зайвих ризиків, тримати позиції, працювати як команда й не піддаватися на провокації. Зазвичай це звучало як буденна мантра, але сьогодні слова були важчі, насиченіші. Ми всі знали, що по той бік поля — не просто суперник. Там Кап і Максим, і за кожним їхнім рухом ховається гра значно брудніша, ніж футбол.
Вихід на поле був, як завжди, моментом, коли світ змінюється. Холодний вітер одразу обдав обличчя, змусивши мене глибше вдихнути. На трибунах гул стояв такий, що кожен крок віддавався у грудях. Я підняв голову й провів поглядом по рядах глядачів — десь там, серед них, або в технічній зоні, була Еля. Я уявив, як вона стискає в кишені той маленький брелок, який я колись їй дав «на удачу». Вона завжди казала, що не вірить у прикмети, але цей брелок носила. Може, просто щоб пам’ятати мене, а може, щоб нагадувати собі, що є речі, за які варто битися до кінця.
Свисток арбітра розрізав повітря, і все зрушило з місця. Ми кинулися в гру, і відразу стало зрозуміло, що легко не буде. Суперник тиснув із перших секунд, кожна атака була, як удар хвилі, яку ми мусили відбити. Ми вже вели один гол, але це не давало спокою — навпаки, змушувало тримати оборону з подвоєною силою. Кап носився полем, мов хижак, постійно намагаючись вивести когось із нас із рівноваги. Декілька разів він грубо врізався в наших хлопців, і кожного разу робив вигляд, що це випадковість.
— Дімо, тримай ближче! — крикнув Назар після чергового напруженого моменту. Ми стояли пліч-о-пліч, відбиваючи атаку, і в паузі між двома ривками він нахилився ближче:
— Після свистка тримайся біля центру. Буде шоу.
Я ледь помітно всміхнувся. Він, мабуть, не знав деталей, але відчував, що після матчу нас чекає щось більше, ніж просто рукостискання і вихід до вболівальників.
Кап пробіг повз мене, впершись плечем у моє, і майже беззвучно кинув:
— Побачимось після…
Ця самовдоволена посмішка, що миготіла на його обличчі, була як виклик. Я відчув, як пальці інстинктивно згортаються в кулак, але стримався. Мені не треба було відповідати — за мене це зробить екран, який от-от засвітиться.
Максим в я помітив на трибунах не одразу. Його видали різкі рухи, злі репліки до партнерів, нетерплячість. Мені цікаво, чи відчуває він, що кінець близько? Чи підозрює, що за кілька хвилин уся його впевненість розсиплеться на друзки?
Час тягнувся, але водночас мчав уперед. Кожна секунда була, як крапля в наповненому до краю келиху — ти знаєш, що скоро він переллється. Воротар зловив складний удар, і я почув, як трибуни зітхнули полегшено, але тут же вибухнули оплесками, коли він точно вкинув м’яч уперед. Ми тримали його біля центру, намагаючись виграти дорогоцінні секунди.