20. "Правда з минулого"

Еля
Прокидатися того ранку було важче, ніж після будь-якого екзамену. Спершу я не одразу зрозуміла, де я. Усе було якесь тихе, сонце ще ледь торкалося віконної рами, а я лежала, закутавшись у ковдру, немов це була моя єдина фортеця. Голова трохи боліла — не від алкоголю, ми з Дімою пили зовсім небагато, а від емоційної перевтоми.
Пам’ять повільно повернулася. Клуб. Танці. Його руки на моїй талії, його голос: «Сьогодні ти неймовірна». І тоді — різка тиша, відео на екрані, чужі очі, чужий сміх. Моє серце впало кудись униз, коли я згадала, як усі дивилися. Як сміялися. І як я просто… втекла.
«Я не злюсь на нього. Ми вже це пройшли. Але тепер дивитимуться всі. Сміятимуться. Обговорюватимуть, як у серіалі. Я цього не хотіла.»
Я перевернулася на бік і побачила, що лежу у своїй кімнаті. Дімин светр був акуратно покладений на спинку стільця, а поруч — стакан води. Він відніс мене сюди? Я згадала, як заснула в машині, притулившись до нього.
У двері обережно постукали.
— Заходь, — хрипким голосом відповіла я.
Зайшла Мел, тримаючи в руках дві чашки кави.
— О, ти прокинулась, — сказала вона, ставлячи чашку на тумбочку. — Як ти?
— Як людина, яку вчора роздягли на очах у всього міста… але тільки словами, — зітхнула я, сідаючи на ліжку.
Мел сіла поруч.
— Ель, слухай, це ж не ти винна. І навіть не він. Хтось зробив це спеціально.
— Думаєш? — я взяла чашку, але навіть не відпила. — Я просто не можу позбутися відчуття, що нас використали. Наші моменти… вони ж наші,особисті, а тепер...
— Слухай, я вже десять разів переглянула те відео. — Вона дістала телефон і увімкнула паузу на одному з кадрів. — Бачиш? Це ж ми знімали в роздягальні, коли хотіли підловити хлопців на моменті про спір. 
— Так… — я нахмурилася. — Але ж я його тоді не наважилася опублікувати. І точно нікому його не надсилала. Узагалі нікому.
— Значить, хтось його дістав, — підсумувала вона. — І якось заліз в твій телефон, поки ти не бачила.
І тоді мене вдарила думка.
— Максим.
— Хто? — Мел здивовано підняла брови.
— Пам’ятаєш, ми з ним були в кафе? Тоді, коли він сказав, що " хоче зі мно, щось обговорити". Мій телефон… він лежав не так, як я залишала коли відходила до вбиральні Я ще подумала, що це дивно. А він міг просто… — я запнулася.
— Викачати відео? — Мел недовірливо примружилась. — Слухай, це вже не просто жарти. Це ж кримінал якийсь.
— Але для чого? — я провела руками по обличчю. — Ну, відмовила йому дівчина, і що? Це не кінець світу. Щоб так мститися? Це ж треба бути…
— Ображеним на весь світ, — додала Мел. — Але мені здається, що за цим щось більше, ніж просто образа.
Ми замовкли. У кімнаті було чути тільки, як тікає час — рівномірне цокання годинника. Я нарешті відпила ковток кави.
— Ну, якби це був серіал, тут з’явився б підозрілий саундтрек, — пожартувала Мел, але сміх вийшов напруженим.
Я взяла телефон і відкрила чат групи курсу. Повідомлень було більше сотні.
«Ого, Вельський грає красиво не лише на полі!»
«Ставку виграно? Ахахаха!»
«Це насправді, чи якийсь піар-хід?».                                     «І як він це продумав?»
Я закрила чат і видалила його. Потім видалила ще три групи.
— Ти що робиш? — спитала Мел.
— Видаляю все, що може ще раз нагадати про це. Не хочу бачити ці коментарі, ці меми… я не персонаж якогось дурного шоу.
Телефон знову завібрував. Повідомлення від Діми:
«Сонце, не знаю прокинулася ти вже чи ні , але я обіцяю, що дізнаюсь, хто це зробив. І він за це заплатить. Обіцяю.»
Я довго дивилася на ці слова, поки вони не розпливлися від сліз, що підступили до очей. Не від образи. Від того, що навіть після цього всього я довіряю йому.
— Що він написав? — тихо спитала Мел.
— Що розбереться. І я йому вірю, — відповіла я. — Але знаєш… мені важко тепер виходити з дому.
Мел поклала руку мені на плече.
— Ми пройдемо через це. І, до речі, якщо ти думаєш, що він від тебе відступить через цей скандал — то ти його зовсім не знаєш.
Я криво усміхнулась.
— Так, я вже це зрозуміла.
Ми ще довго сиділи в тиші, кожна у своїх думках. Я вирішила одне: я триматимусь за нього. Але мені потрібен час, щоб знову дивитися в очі іншим людям без страху почути їхній сміх.

Діма

Я закрив двері тихо, щоби не розбудити Елю. Вона так і залишилась спати, закутавшись у ковдру, мов дитина, і це чомусь різало мене по-живому. Вона завжди намагалася триматися сильною, але цього разу навіть сили приховати втому не було.
Я стояв кілька секунд, дивлячись на неї через прочинені двері, й відчував, як усередині все стискається. Це моя провина. Не тому, що я реально колись робив те, що показали на відео, а тому що колись дозволив собі сказати дурні слова, які тепер вирвали з контексту і перетворили на зброю проти неї.
У машині я навіть не вмикав двигун одразу. Сидів і дивився на власні руки на кермі, ніби це вони винні в усьому. Пальці трохи тремтіли. В голові крутилася одна і та сама думка: «Вона не мала це переживати. Не зараз. Не після всього, що між нами було.» 
Дорога до моєї квартири пролетіла як у тумані. Я не помітив ні світлофорів, ні нічних маршруток, ні того, як доїхав. Просто зайшов у свою холостяцьку квартиру, де запах м’яча і прального порошку перемішався у щось рідне і водночас порожнє.
Опустився на диван і вперся долонями в обличчя.
Телефон у кишені вібрував уже хвилин п’ять. Я нарешті дістав його й увімкнув екран:
17 пропущених дзвінків.
43 повідомлення.
І серед них — три від тренера:
«Поясни, що це, бляха, було?»
«Ти розумієш, який це удар по репутації команди?»
«Дзвони завтра зранку, будемо вирішувати.»
Серце стиснулося. Репутація команди. Мене. А найголовніше, Елі.
«Чорт, це хтось зробив навмисно…» — подумав я, але вголос сказати нічого не встиг, бо в двері різко постукали.
— Діма, відчиняй,ми знаємо що ти вдома, не прикидайся! — це Влад.
Я відкрив, і на порозі стояла вся наша компанія: Влад, Назар, Ілля і навіть Стас — наш молодший воротар, який зазвичай нікуди не ходив після тренувань.
— Ми подумали, що ти або розбиваєш стіну, або вже топишся в алкоголі, — сказав Влад, оцінюючи мене з голови до ніг. — І вирішили, що треба перевірити.
— Ну, як бачите, я ще тримаюся, — буркнув я і відступив, пропускаючи їх усередину.
Хлопці зайшли, хто куди. Назар одразу відкрив холодильник:
— Господи, у тебе хоч щось їстівне є, чи ти тут тільки батончиками живеш?
— Ми не за цим прийшли, — відмахнувся Влад, вмощуючись на стільці навпроти. — Давай, розказуй усе як є.
Я потер потилицю.
— Я не знаю звідки взялося це відео. І тим більше не знаю хто це знімав і навіщо. Цей дурний спір...Це ж було ще до того, як ми з Елею… ну, ти розумієш. А вони взяли це і змонтували так, що виглядає, ніби я спеціально її підчепив, щоб виграти якусь ставку. Хоч... спочатку так і було. Єдине, що радує це те , що Еля мені вірить і намагається не вестися на ці провокації. Хоч я й бачу, що їй важко. Чорт! Потрібно негайно знайти цього "розумника" і розібратися. 
Стас, який рідко щось говорив, цього разу озвався:
— Це хтось зробив спеціально. Ти ж бачиш. Витяг старе, змонтував, додав ще кадри. Це не випадковість. Вас хтось переслідував.
— Помста, — вставив Ілля. — Я б на це ставив. Хтось, хто тебе реально ненавидить.
Влад хитнув головою і дивився на мене довше, ніж зазвичай:
— А хто у нас тебе ненавидить настільки, щоб піти на таку підлість? Ну, крім суперників із ліги.
Я знизав плечима:
— Я не знаю.
— Подумай добре, хто б це міг бути, —  сказав Влад. — Кому ти так міг дорогу перейти, що цей "хтось" пішов на таке.
Я хотів вже щось сказати, але Назар підкинув тему:
— Чуєш, а як там той ... як його? Ну, той, що до Елі підкочував раніше, а потім різко зник.
І ось тут мене, здається, пробило.
— Максим? Ти думаєш… він?
Влад розвів руками:
— У нього був мотив. І тепер він отримав ідеальний спосіб зіпсувати все і тобі, і їй.
Я відчув, як всередині піднімається хвиля злості, змішаної з провиною:
«Через мої старі дурні слова вона знову плаче…»
— Ми його перевіримо, — вирішив я. — Завтра.
У цей момент Назар радісно підняв телефон:
— Пацани, дивіться, ось його профіль. Давно не постив, але фотки є.
Він розвернув екран до нас, придивляючись ближче, я побачив знайоме обличчя. Поруч із Максимом стояла дівчина з яскраво-рудим волоссям, обіймаючи його за шию. Фото було дворічної давності.
— Це хто? — запитав Стас. — Сестра? Подруга?
Я відчув дивне відлуння в пам’яті:
— Я її знаю. Вона колись бігала за мною. Пам'ятаєтея ще ніяк не міг її позбутися. Дуже нав’язлива.
Влад підняв брови:
— Так, щось пригадую таке. Вона на кожному тренуванні була. Завжди в першому ряду сиділа. Мабуть вичікувала.
Я потер обличчя руками:
— Вона навіть якось удерлась до роздягальні після матчу. Я тільки вийшов із душу, а вона вже там. Почала приставати, і я її тоді вигнав. Але… — я пригадав: — Там був ще якийсь хлопець. Він зайшов, побачив нас і швидко пішов.
І тепер пазл складався.                                                             — Це був Максим, — прошепотів я.
— Це був Максим, — повторив я, уже голосніше. — Він подумав, що між нами щось було. Напевно, це для нього було останнім цвяхом у труну.
Влад обережно поставив чашку з чаєм на стіл.
— Ти впевнений?
— Майже. Але хіба треба ще щось, щоб побачити логіку? Спершу вона відмовляє йому — він зникає. Потім він дізнається, що ми разом. Тоді з’являється змонтоване відео…
— Якщо це він, то він явно божевільний,  — пробурмотів Назар. — Це за вже за гранню розуміння.
— Чекайте, — втрутився Ілля. — Але як він зробив відео з нашої роздягальні. Як він туди проліз?
— Про це теж треба подумати.То що спочатку будемо робити? — нарешті запитав Влад.
— Я з ним зустрінусь, — сказав я твердо. — Сам. Спокійно. Але віч-на-віч. Після цього — або вибачення, або розмова на іншому рівні.
— Думаєш, він зізнається? — скептично запитав Ілля.
— Думаю, що ні. Але я не залишу це просто так, — я зціпив кулаки. — Це вже не про мене. Це про неї.
Команда погодилась. Назар ще раз глянув на фото на телефоні:
— Цікаво, де вона зараз, ця руденька. Може, і вона щось знає.
— Не хочу втягувати ще когось. Спершу — Максим, — відрізав я.
Друзі ще трохи посиділи, потім потроху почали розходитись. Ілля й Стас поїхали разом, Назар викликав таксі. А Влад, як завжди, залишився останнім.
Він мовчки сів на стіл, покрутив у пальцях ключі.
— Ну, кажи, — мовив він нарешті.
— Що?
— Що ти насправді відчуваєш.
Я сперся ліктями на коліна й довго мовчав. В голові крутилися десятки образів: її усмішка, її губи, її очі вчора, коли вона дивилась на екран… І той голос: «Я знаю, що це було. Але я не можу тут залишатись».
— Мені страшно, — сказав я чесно. — Страшно, що вона знову замикається. Що хтось вкрав у нас момент, який ми будували крок за кроком. Що вона подивиться на мене завтра — і в її погляді буде щось нове. Сумнів.
Влад мовчав, але не осуджував. Нарешті сказав:
— Знаєш, у всіх бувають такі моменти. Коли здається, що все розсипається. Але якщо це щось справжнє — воно виживе. І вона, до речі, не виглядає як та, що здасться.
Я кивнув, хоча в середині все було розбито.
— Я просто… боюся її втратити.
— Значить, не втрачай, — підвівся Влад. — Але не силою. Не війною. А правдою.І розберися з тим виродком. Інакше все це дійсно стане історією про ставку.
Коли за Владом зачинилися двері, я довго ще сидів у тиші. Порожня кімната здавалася надто великою. Здавалося, що в кожному куті чути її сміх, її дихання.
«Я тебе не відпущу, Еля. Тепер — точно ні.»