19. "Відео, що змінило все"

Еля
Шопінг — це не моє. Я люблю спокійні речі: книги, теплі светри, прості джинси, але сьогодні Мелліса стояла переді мною з виразом обличчя, який не терпів заперечень.
— Ель, ми йдемо. І не сперечайся. — Вона штовхнула мені в руки свою сумочку й повела у напрямку торгового центру. — Якщо ти прийдеш на вечірку у своїх вічних джинсах — це буде злочин проти моди. І, між іншим, проти Діми.
— Він навіть не помітить, що на мені, — бурмотіла я, але крокувала поряд.
— О, помітить, повір. І, повір мені, цей вечір — це ідеальний шанс показати, що ти не лише відмінниця в конспектах, а й дівчина, від якої хлопцям паморочиться голова.
Я зітхнула, але вже в магазині трохи втягнулася. Мелліса бігала між рядами, немов особистий стиліст.
— Це? — вона тримала коротке чорне плаття.
— Занадто… — я хмикнула.
— А це? — сріблясте з паєтками.
— Я ж не диско-кулю планую грати.
— Добре, добре. — Вона зітхнула театрально. — Ти важкий випадок.
Ми переміряли, мабуть, усе, що тільки можна. В якийсь момент я вже відмовилась рахувати, скільки разів натягала блискавку й закручувала волосся вузлом, аби побачити ефект. Аж раптом натрапила на неї — сукню ніжно- блакитного кольору з відкритими плечима. Не надто відверту, але з тією особливою жіночністю, яка змушує затримати подих.
— Оце воно, — сказала Мелліса. — Це ідеальна «ось вона я, але навіть не намагайтесь підходити» сукня.
— Вона… справді гарна, — пробурмотіла я, обертаючись перед дзеркалом.
— Вона бомбезна, Вельський точно оцінить. Хоча… — вона підняла брову. — Ти впевнена, що хочеш так ризикувати? Бо після цієї сукні вечір може мати продовження.
— Мел! — я кинула в неї вішалкою.
— Жартую. Ну, майже, — засміялась вона.
Вдома ми з Меллісою перетворилися на маленький б’юті-салон. Вона вже фарбувала вії, коли я стояла перед дзеркалом і безуспішно намагалася застібнути блискавку на сукні.
— Мел, допоможеш? — я кинула на неї погляд у дзеркало.
— Одну секунду, я майже... — Вона замовкла, бо у двері хтось постукав.
— Це, мабуть, Влад. Відкрию, — сказала вона і вибігла з кімнати, підхопивши халат на ходу.
— Добре, — відповіла я, але тихо, бо була зайнята війною із блискавкою. Вона вперто застрягла на рівні лопаток, ніби теж вирішила сьогодні робити драму.
Я стояла, витягнувши руки назад, намагаючись дотягнутися, але сукня тільки впивалась у плечі. Серце билося швидше, ніж треба: я й так хвилювалася, а тут ще цей маленький «побутовий» стрес.
«Серйозно? На вечірці повно людей, а я застрягну в сукні ще до виходу з дому?» — думала я, тихо лаючись під ніс.

Мої думки перевалом дивне відчуття, ніби хтось за мною спостерігає, а на шкірі з'явилися мурашки. Не важко було здогадатися через кого вони. Я завмерла, переставши смикати блискавку. Повільно підняла погляд у дзеркало.
Діма стояв у дверях. У чорній сорочці, джинсах, трохи розтріпане волосся, теплий затягнутий погляд і — та сама легка усмішка, від якої мене завжди «плавило».
Я розгублено видихнула:
— Ти... вже тут.
— Влад пішов на кухню до Мел, — тихо відповів він. — А я... вирішив, що знайду тебе.
Він зайшов, не відводячи очей. Я відчула, як щоки стають гарячими.
— Я... не можу застібнути, — визнала я, нарешті відпустивши безглузду спробу.
— Можна? — його голос був тихий, майже хрипкий.
Я кивнула. Стояла спиною до нього, відчуваючи, як повітря між нами стало щільнішим, теплішим.
Його пальці торкнулися блискавки — упевнено, повільно. Ледь-ледь ковзнули по шкірі спини. Це був такий простий жест, але від нього по тілу побігли мурахи.
Коли блискавка зійшла до кінця, він не одразу прибрав руку. Натомість нахилився ближче і... поцілував у відкрите плече. Тепло його губ змусило мене заплющити очі на секунду.
— Ідеально, — прошепотів він, відступивши на крок, але погляд не відвів. — Ти... вау, Ель.
Я хотіла щось відповісти, але голос зрадив мене, видавши лише:
— Дякую...
У цей момент із кухні пролунав голос Влада:
— Ну що, можна їхати? Бо Мел обіцяла, що ми не запізнимося, а вона вже їсть печиво на кухні!
Діма закотив очі й кинув на двері такий вираз, що я ледь не розсміялась.
— Влад, чесно... — пробурмотів він, але знову глянув на мене. — Готова?

Я кивнула, хоча всередині ще тремтіла від кількох секунд тиші, коли були тільки ми двоє.
Дорогою до клубу в машині Влад і Мелліса не замовкали жодної хвилини:
— То як ти думаєш, сьогодні будуть тости? — питала вона, повертаючись до нього.
— Якщо Барський почне тостувати, ми всі заплачемо від пафосу, — пожартував Влад.
— Дуже смішно, — кинув Діма з переднього сидіння. — Хочеш сам сказати промову?
— Я? Я тільки за, але в присутності Елі промови не кажу. Вона ж мене граматикою приб’є.
Я засміялася, і хвилювання трохи відступило. Але варто було згадати дотик його губ до мого плеча — і знову кидало в жар. Що зі мною відбувається? — питала я себе, але відповідь була очевидною: це Діма.
Клуб гудів уже на вході. Сяйво неонових вивісок, музика, що билася у грудях, і запах чогось солодкого, змішаного з кавою та алкоголем.
Нас одразу провели у VIP-кабінку. Там уже сиділо кілька хлопців із команди, які гучно сперечалися про якийсь момент матчу:
— Та я ж кажу, той підкат був на жовту, як мінімум!
— Я бачив повтор, там узагалі чисто було!
Поруч із ними — дві дівчини, здається вони з факультету економіки, обговорювали свої зачіски та робили селфі.
— О, Дімон! — вигукнув один із хлопців. — Наш герой вечора! І, здається, тепер офіційно не сам! — він глянув на мене і підморгнув.
— І що? — усміхнувся Діма. — Ви теж колись знайдете собі дівчат, якщо перестанете вести загальний спосіб життя.
— Ох, почалося... — засміявся Влад і відразу потягнув Мел за руку: — Дай їм привід і вони тебе закидають питаннями, як ви почали зустрічатись.
— Я тут, до речі, теж сиджу, — кинула я, злегка червоніючи. — І так, ми разом. Можете не влаштовувати допит.
— Ви чули? — вигукнув інший хлопець. — Вона сказала "разом"! Це ж треба закріпити! Офіціант, дві порції коктейлів сюди!
Ми замовили напої — я взяла щось фруктове, щоби не втратити голову. Мел одразу запитала:
— Ну, і як відчуття бути центром уваги?
— Якщо чесно, не дуже. Наче я на сцені, а всі дивляться.
— Ти просто звикла ховатися за книжками, — підколола вона. — А тепер — в обіймах хлопця, якого півуніверу знає. Насолоджуйся моментом.
Я краєм ока спостерігала за Дімою: він сидів поруч, говорив із хлопцями про матч, але його рука тримала мою. Навіть у цьому шумі, сміху та хаосі, він, здається, нікого не помічав, крім мене.
«Боже, і як мені так пощастило?» — думала я, ковтаючи коктейль.
Через півгодини Мелліса, як і слід було очікувати, потягла мене на танцпол:
— Ходімо, бо ти так і сидітимеш, поки тебе в архів не віднесуть.
— Я не дуже вмію... — спробувала я відмовитись.
— Танці — це не екзамен. Просто рухайся.
Ми влилися в натовп. Спершу я почувалася скутою, але ритм узяв своє. Сміх, миготіння вогнів, музика, яка стирала всі думки. Мел танцювала так, ніби народилась для цього. Я ж намагалася не наступити нікому на ноги.
— Ти чудово виглядаєш! — прокричав хтось позаду, і я озирнулась.
Діма. Він стояв біля бару, дивився тільки на мене. І вже наступної пісні був тут.
— Можна? — спитав він, простягаючи руку.
Я кивнула, і він потягнув мене ближче. Музика змінилася — почався повільний трек.
Його руки обережно лягли мені на талію, мої — на його плечі. Ми рухалися в такт, але це було не про танець. Це було про нас.
— Сьогодні ти просто... — він нахилився ближче. — Я не можу відірвати погляд.
— Це сукня, — спробувала пожартувати я, але голос зрадницьки затремтів.
— Ні, це ти. У будь-чому.
Я підняла очі й зустрілася з його поглядом. У клубі було багато людей, шумно, тісно — але в той момент відчуття було, ніби ми танцюємо наодинці.
— Дімо... — прошепотіла я, і він нахилився ще ближче, але в ту мить хтось із хлопців гукнув:
— А давайте фотку для пабліку!
Він закотив очі, але все ж усміхнувся.
— Ще хвилина, добре? — прошепотів він мені.
— Добре, — відповіла я, і відчула, як щось тепле розливається всередині. Можливо, саме так і виглядає щастя.