18. " Гра на перемогу"

Еля
Здавалося, що мороз того дня був меншою проблемою, ніж серце, яке билося в грудях, наче теж хотіло вибігти на поле. Ми з Мел уже поспішали до трибун — студенти заполонили весь периметр, голосно перемовлялися, хтось тримав плакати, хтось — термоси з чаєм, і все це гуділо, як вулик.
— Ти впевнена, що хочеш сидіти на самому переді? — перепитала Мел, тягнучи мене за рукав. — Звідси точно все видно. І тебе — теж.
— Саме тому й хочу, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоча в голові все пульсувало. — Якщо вже бути з ним — то не ховатись.
— Ого, — Мел здивовано зиркнула на мене. — Це було по-дорослому. Тобі б виступати з мотиваційними спічами.
Ми вмостились майже по центру. Навколо — гуртки однокурсників, знайомі й не дуже обличчя. І майже одразу — перші реакції.
— Це ж вона, точно, та сама, з якою Діма Вельський тепер зависає, — зашепотіла одна з дівчат позаду. — Неочікувано, правда? Така... не типова для нього.
— Ну так. Хто б міг подумати. Цілуєшся з футболістом — і вже зірка, — кинула інша.
Мел озирнулась з фальшивою усмішкою:
— Ви ще й підписки в Instagram оформіть, щоб не пропустити наступну серію.
Дівчата притихли. Я зітхнула. Вперше за весь час я не хотіла ховатись. Так, це було незвично. Але більше не страшно.
Коли коментатор оголосив вихід команд, натовп загуркотив. Я зчепила пальці, ніби молилась. 
Нарешті Діма з'явився на полі. Високий, зосереджений, у своїй формі, ніби створеній під нього. Його хода була впевнена, але в погляді — вогонь. І в ту мить я справді зрозуміла, що він не просто хлопець, який посміхається, коли кидає сніжку в лоб.
— Нехай наші хлопці, — прогудів диктор. — покажуть себе, як найкраще. А ми можемо лише вболівати за них, бажати перемоги і вірити, хоча вони вже давно заполонили нашу  прихильність і серця.
— І твоє серце, схоже, теж, — додала Мел, б'ючи мене плечем. — Дивись, як палко ти на нього дивишся.
Я лише зітхнула.
— Я просто... хочу, щоб він грав без тиску. Щоб знав, що я поруч.
Мел хотіла щось відповісти, але в ту мить поруч із нами зупинились двоє хлопців із політеху, здається.
— Дівчата, а ми вас тут не бачили раніше, — звернувся один, з темним кучерявим волоссям і банкою енергетику в руках.
— Можливо, тому що ми не ходимо сюди, щоб знайомитись, — відповіла Мел сухо.
— Не хвилюйтесь, ми не кусатимемось. Просто вболівати разом веселіше. Особливо з такою компанією.
І тут один із них подивився на мене так, ніби я теж — учасниця гри, тільки інша.
— Це ви, здається, подруга Вельського? — запитав другий, зі світлим шрамом на брові. — Повезло йому.
Я вже хотіла відповісти щось нейтральне, але в ту мить почувся знайомий голос:
— Пощастило тобі — що не всі вся біля неї.
Я озирнулась. Діма стояв у формі, в бутсах, ще до стартового свистка. Його очі не сміялись. Він стояв насуплений, очі потемніло, в кулаки зжалися. Боже... та це ж ревнощі. Він ревнує. 
У Діми був той вираз обличчя, який змушував навіть найдосвідченіших гравців уникати зустрічі очима. Але цього разу його погляд був спрямований не на суперників, а на двох абсолютно невинних хлопців, які просто не знали, що наступили на територію, яку вже зайнято.
— Спокійно, ми ж просто привітались, — спробував пожартувати один із них, але вже задкував. — Ми не знали, що ви вже… ну, типу...
— Тепер знаєте, — коротко кинув Діма.
Мел пирснула, прикриваючи рота рукавицею.
Хлопці швидко зникли, а Діма ще кілька секунд стояв мовчки, дивлячись на мене.
— Гра ще не почалась, — прошепотіла я.
— Зате нерви вже на максимумі, — відповів він, вже м'якіше і тепло посміхнувся.— Вибач. Просто… не міг пройти повз. 
— Ти мав бути на полі, капітане, — усміхнулась я.
— Я буду. Але спершу — переконай мене, що ти все ще зі мною.
Я кивнула. Ледь помітно. Але цього йому вистачило. Він не поцілував мене — не тут, перед усіма. І я була йому за це вдячна.Але його погляд був настільки глибоким, що мені здалося — дотик все одно стався. Усередині.
Він побіг назад, туди, де вже гуртувалася команда. А я… я довго дивилась йому вслід, з теплом, яке розтікалося по всьому тілу.
— Я розумію, чому тебе зносить на нього, — озвалася Мел,— з такими поглядами я б сама вже розтала.
Я лише зніяковіла на це і сіла на місце, й ми знову розчинились у шумі трибун.

Матч почався з першої ж секунди — агресивно, без розкачки. Команда суперника явно прийшла вигравати, і кожен рух був на межі фолу. Я дивилася, як Діма грає — не просто технічно, а з серцем. Як він с'перехоплює м'яч, бачить можливості, віддає паси. Його рухи були наповнені тією впевненістю, яку я бачила в ньому ще тоді, коли він вперше заговорив до мене в тому коридорі.
— Ти бачила, як він прокинув між ніг? — Мел аж сіпнулася. — Як у фільмах.
Я кивнула, не відводячи очей. Кожен раз, коли суперники наближались до нього, я знервовано стискала пальці, а коли він обходив їх — усередині прокочувалася хвиля гордості.
На трибунах стало холодніше, але я майже не відчувала цього. Хіба що серце — обморожене страхом за нього, а потім зігріте кожним точним ударом.
В один момент суперник жорстко врізався в Діму. Той упав — важко, з глухим звуком спини по снігу. Я схопилася, ледве не проливши чай.
— Встань, — прошепотіла. — Встань, будь ласка.
Він піднявся. Помацав лікоть, знайшов мій погляд і тепло посміхнувся. Я знаю, що він зробив це, щоб я не переживала і від цього в грудях стало гарячіше. Гра знову почалася. Ніби нічого й не було.
У другому таймі все загострилось. Рахунок 1:1. Кілька разів команда була за крок від програшу. Діма жестами керував польовими — зібраний, сконцентрований. Зовсім не той хлопець, якого я знала у повсякденному житті.
— Він ніби інший, — прошепотіла я.
— Він завжди такий був. Просто не всі це бачили, — відповіла Мел. — А ти — побачила.
Останні п'ять хвилин. Кутовий.
М’яч піднявся в повітря — в ідеальній траєкторії. І тоді — мов у сповільненій зйомці — Діма стрибнув. Його голова торкнулась м’яча — і той увійшов у ворота, мов мрія, яка таки здійснилась.
— ГОООООЛ! — завив диктор. Трибуни вибухнули.
А я сиділа, приголомшена. Горда. Щаслива. Порожня і повна водночас.
І тоді він побіг.
Не до команди. Не до лавки запасних. А до трибун.
До мене.
Усе навколо гуділо. Хтось кидав угору шарфи, хтось обіймав сусіда, хтось навіть кричав:
— «Він зробив це! Ви бачили! Вовки виграли!»
Але в той момент мене цікавило тільки одне — він. Точніше один. Діма, який нісся до мене ,як вітер. Його очі блищать, мов у того, хто тільки-но виграв щось більше, ніж матч.
Я ледве встала. Коліна трусилися. Це було… надто. Надто прекрасно, щоб бути правдою.
Він підбіг прямо до загородження трибуни, не зважаючи на оклики тренера, на команди суддів. Його пальці вп’ялися в метал, погляд шукав мене — і знайшов.
— Еля, — сказав просто. Без пафосу. Але в тому одному слові було все.
Я спустилась сходами вниз, притискаючи долоню до грудей. Там калатало серце, мов скажене. Навіть не від холоду — від того, що це сталося. На очах у всіх.
— Ти що твориш? — шепотіла я, коли була поруч.
— Вибач. Мені треба було...
І він притис мене до себе. Через огорожу, крізь натовп. Його долоні — теплі, гарячі, міцні. Я не встигла нічого сказати, бо він нахилився і поцілував мене. Справжньо. Глибоко. Ніби цілував не губи, а страх, який роками сидів у мені.
Це був не просто поцілунок. Це була декларація. Маніфест. Прямо тут, на трибунах, серед десятків студентів, викладачів, тренерів, суперників.
Хтось аплодував. Хтось свистів. Хтось кричав “тааак!”. Але ми — не чули.
Бо в цей момент, існували тільки ми вдвох.
— І що це було? — спитала, коли він відірвався від мене на півдюйма.
— Моє найбільше досягнення сьогодні. І не тільки сьогодні.
Його лоб притиснувся до мого. Ми стояли так, як дві частини одного пазлу, які нарешті зійшлись.
— Повертайся. Команда чекає, — прошепотіла я, хоча не хотіла його відпускати.
— Моя команда — тут. Але добре. Перемогу треба відсвяткувати. Сьогодні. З тобою. І з шоколадкою. Можна?
— Дивлячись скільки шоколаду, — хмикнула я.
Він посміхнувся. І в тій усмішці я побачила хлопця, в якого закохалась. І чоловіка, яким він ставав.
Він побіг назад — під овації трибун. А я залишилась стояти, зі щоками, гарячими від поцілунку, і серцем, що вже точно не належало тільки мені.
— Отак і пишуться любовні історії, — прошепотіла Мел, яка стояла трохи вище і знімала все це на телефон.
Я глянула на неї.
— Тільки не викладай, добре?
— Не викладу. Але збережу. Для весілля.
Я засміялась. Але десь там, глибоко всередині, щось прошепотіло:
“А раптом?..”