17. "Неприховане щастя"

Я йшов із нею. Просто йшов. І хай всі бачать.
Це було, як вийти на поле не в ролі капітана команди, а просто як хлопець, який нарешті знайшов ту, з ким хоче бути — не заради статусу, не для кадру в Instagram, а для себе. Без гучного стартового свистка. Без глядачів. Але чомусь саме тепер — глядачі були скрізь.
— Ти нормально? — запитав я, поглянувши на неї краєм ока, коли ми вже виїжджали з парковки.
Еля сиділа поруч у моїй машині, з рюкзаком на колінах і невидимою хмарою тривоги навколо. Я бачив, як вона стискає лямку рюкзака — пальці біліють. Вона нервує.
— Та... — вона намагалася зобразити легкість, але її брови були зібрані докупи, як завжди, коли вона над чимось думає. — Просто дивно. Усі дивитимуться.
— І що? Нехай дивляться. — Я взяв її руку. Теплу, напружену. Провів великим пальцем по її долоні. Тоді підніс до губ і легенько поцілував. Від цього жесту вона знітилися, а я подумки посміхнувся.— Я теж на тебе дивлюсь. Але ж це не страшно?
Вона посміхнулась. Трохи. Не зовсім впевнено. Але її плечі розслабилися, і вона не прибрала руки. Уже перемога.
Я припаркувався, і ми вийшли. Ранок був ще прохолодний, асфальт після снігу був вологим, десь капало з даху. А ми йшли.
Я тримав її за руку — не стиснуто, не нав’язливо. Просто… міцно. Як тримають, коли не хочуть втратити. І що б там не думали інші — мене це більше не хвилювало. Вперше за довгий час.
У головному корпусі було гамірно. Як завжди, зранку всі метушаться: хтось запізнився, хтось шукає свою групу, хтось — каву. Але коли ми пройшли повз центральний хол, я відчув, як хвиля уваги зміщується на нас.
Погляди. Шепіт. Напівусмішки. Особливо дівчата — ті, що раніше самі ініціювали розмову зі мною, щораз знаходили "випадкові" приводи наблизитись. Зараз їх очі… змінилися. Деякі — заздрісні й колючі, наче їм хтось зіпсував гру. Деякі — шоковані.
І Еля відчувала це теж. Але вона трималась рівно. Гордо. І я ще сильніше стис її пальці , притягуючи ближче до себе.
«Нехай бачать, байдуже, єдине , що мене хвилює зараз міцно тримає мене за руку».
На моє щастя, сьогодні в нас була спільна лекція з її потоком, тому я потягнув її  на пару в знайомій аудиторії, в якій я зазвичай півпари втикаю в телефон або списую щось у Ромки. Але сьогодні — ні.
Ромка повернувся одразу, щойно я сів.
— Ну ніфіга собі, — прошепотів він, піднявши брови. — Це що — офіційно? Дімон в статусі "зайнятий"?
— Тільки не кажи “ексклюзив”, — усміхнувся я.
— Слухай, чувак, — шепоче інший, Вадим, — ми думали, ти її тролиш для фану. А вона що, реально тобі… подобається?
Я глянув на Елю. Вона відкривала зошит, як завжди — ідеально, рівно, уважно. У волосся впала прядка. Я потягнувся — поправив і мимоволі посміхнувся, в вона зніковіла і відвела погляд, хоча я бачив як сіпнулися краї губ, в грудях розлилося дивне тепло.
— Не подобається, — сказав я.
— А?..
— Я її кохаю.
Ромка скривився театрально, але не встиг нічого сказати, бо з-за кафедри полетіла крейда.
Просто мені в лоб.
— Барський! — викладач Ільченко підняв голос. — Якщо ваш романтичний роман заважає засвоєнню літературного спадку, я можу знайти вам окрему аудиторію. Або сцену.
Клас загиготів. Еля сиділа червона, як мак і поступила очі в підлогу.
— А якщо… кохання надихає? — відповів я на повному серйозі.
І ще хвиля сміху.
Але в ній було щось нове. Не тільки глузування. Щось… тепле. Мене це здивувало.

Наступні пари в нас були різні , тому ми розійшлися по своїх аудиторіях, але перед цим ніяк не могли відлипнути один від одного. Я сидів, як на голках чекаючи перерви в час від часу поглядав на годинник. Хлопці на це лише нахабно посміхалися і щось там говорили про те, що "хлопець пропав", але я не слухав лише чекав. І ось нарешті продзвенів дзвінок і я вилетів з аудиторії птах з клітки. Хлопці заржали ще більше. Аякже, їм мене не зрозуміти. У них же не має дівчини, яка стала як наркотик , без поцілунків і обіймів якої починається ломка.

Потрапивши в коридор, я почав шукати її поглядом. І ось натрапив на знайомий силует. Вона ішла з Меліссою , щось весело обговорюючи , в я залип дивлячись на неї , таку гарну...мою. Не витримавши я підійшов, взяв її за руку і сказав:
— Ходімо.
— Куди? — здивовано запитала вона, втупившись в мене своїми великими сірими очима.
— Побачиш. Я більше не можу чекати.
Вона пішла. Без питань. І коли ми зачинили за собою двері, я просто притулився до неї чолом. Обійняв.
— Скучив, хоча бачив тебе кілька годин тому. Це… нормально?
— Напевно,— прошепотіла десь мені в груди Еля і тихо  додала,— я теж скучила.
Я засміявся і лише сильніше її обійняв. Вийняв із кишені шоколадку. Маленька, стандартна, з автомату біля входу. Але вона усміхнулась так, ніби я подарував їй щось особливе.
— Ти смішний, — сказала.
— Смішний, але твій, — я знову тягнувся до її губ, обережно. Бо кожен дотик із нею — це окрема історія.
І тут — дзвінок.
Вона скривилась. 
— Пара.
— Чортів розклад, — невдоволено буркнув я.
— А після? — запитала вона. І її очі світилися.
— Після — парк. Я знаю місце. Будемо тільки ми, чай у термосі й, можливо, ще одна шоколадка. Якщо пощастить.
Вона кивнула.
Я торкнувся її губ востаннє і ми вийшли в коридор збираючись на пари. Вона затримала на мені погляд. І тоді я зрозумів, що хочу , щоб вона завжди на мене так дивилася.

Еля 
Здавалося, серце б'ється в грудях не частіше, а гучніше. Кожен крок до університету, поруч із ним, був випробуванням — не для репутації, не для статусу, а для того тонкого шару впевненості, що тільки-но почав утворюватися між "я ще сумніваюся" і "я нарешті готова".
— Все добре? — голос Діми, теплий, спокійний. Його пальці переплелися з моїми, коли ми вийшли з машини.
Я кивнула. Не одразу. Бо в голові було гудіння. Хвилювання. Тривога. І... легка ейфорія.
— Зараз всі будуть дивитися, — сказала я.
— Хай дивляться, — усміхнувся він. — Я не ховаюсь. І ти не ховайся.
Його рука міцніше охопила мою Він нахилився і лишив легкий поцілунок на скроні. І від цього жесту мені стало спокійніше. Не менше страшно, але хоч трохи тепліше.
Ми зайшли в головний корпус. Шум. Стукіт каблуків. Сміх. Дзвін смартфонів. Але коли ми перетнули поріг, я майже відчула, як цей звуковий фон стихає. Ніби весь простір навколо напружився разом із моїм тілом.
— Дивись, це ж вона з ним! — шепотіла одна з дівчат, проходячи повз.
— Та ну, не вірю. Це що, серйозно?
Ми пройшли повз групу з факультету права. Одна з дівчат відверто зиркнула на мене з голови до п’ят. Її подруга підняла брови і — цілком голосно — прошепотіла:
— Це Вельський? З нею?
Але особливої напруги додавало інше — наша група. Свої. Ті, кого я щодня бачила на парах. Ті, з ким сварилася через спільні проєкти і з ким ділила лавку в бібліотеці.
— О, він вирішив прокачати інтелектуальний скіл, — хмикнула Діана. — Тепер із відмінницею.
— Може, вона йому реферати пише? — з усмішкою додала Марина.
Я зупинилась. Діма вже хотів потягти мене далі, але я відступила на крок і повернулась до них.
— Ви знаєте, — сказала я рівно, — якщо вас дивує, що Діма обирає когось не для статусу, а для душі — можливо, варто переглянути, що ви самі пропонуєте світу.
Марина відкрила рота. Але нічого не сказала. Діма посміхнувся і притягнув мене до себе ще ближче.
— І, до речі, — він обвів їх поглядом. — Я не обирав “відмінницю”. Я обрав дівчину, яка знає, чого варта. І не грає в дурні ігри.
Мовчання було солодким. Ми рушили далі. І я відчула, як вперше за довгий час... не боюся бути видимою.
В аудиторії було порожньо. Ми зайшли раніше, ніж усі. Мабуть, саме цього мені й бракувало — хвилинки тиші, поки ще не почався університетський галас.
— Порожньо, як у п'ятницю перед контрольною, — пожартував Діма й зачинив за нами двері.
Я сіла за одну з лавок. Він — поряд, ближче, ніж зазвичай. І ніби... не соромився цього. Просто сидів, підперши підборіддя рукою, і дивився на мене.
— Що? — запитала я.
— Думаю, як мені пощастило.
— Угу, пощастило, що я не зламала тобі ніс тою сніжкою.
— Навпаки. Це був знак. Мовляв, «гей, ідіот, прокинься, це те , що тобі потрібно».
Його голос став тихішим. Він нахилився ближче. Його коліна торкались моїх. Дихання змінилось. Моє — теж. І я не помітила, як його рука торкнулась мого обличчя. Тепло. Обережно. Його пальці ковзнули уздовж щоки, потім — за вухо. Поцілунок був раптовим. Але точним.
Спочатку один. Потім ще. Я забула, де ми. Забула, що за кілька хвилин почнеться пара. Його руки торкнулись моїх плечей, моєї талії. Я нахилилась ближче. Ми ніби злилися в якомусь тихому спалахові.
— Еля... — прошепотів він. Голос хрипкий.
— Не зупиняйся, — прошепотіла я.
Це було майже небезпечно. Але так справжньо. Так бажано. І коли ми відірвались одне від одного — з диханням, яке ловили обома руками, я злякалася лише одного: що вже ніколи не зможу від нього відійти далеко.
— Чорт, — видихнув він, — якщо ще хвилина — я тебе нікуди не відпущу сьогодні.
— Тоді не відпускай, — відповіла я тихо.
Після пар ми вийшли з корпусу й рушили в бік парку. Я не питала, куди. Довіряла. Він вів мене, не відпускаючи пальців. І я ловила кожен його жест: як нахиляється, коли вітер кидає мені волосся на обличчя, як вкриває мої пальці своєю долонею, коли замерзаю.
У парку було порожньо. Заметіль минула, дерева стояли оголеними, мов після одкровення. Де-не-де ще лежав сніг, але доріжки вже були мокрі від танення. Ми сіли на лавку.
— Тут тихо, — сказала я.
— Це місце для тих, хто вже не боїться тиші.