16. "Ранковий сюрприз"

Еля 1/2
Прокидатись було… дивно. Не під звичну музику Мелісси. Не від вібрації будильника, а від того, що я відчула — хтось поряд. Тепло. Ритм дихання, що відлунював у моєму боці. І рука. Важка, тепла рука, що лежала на мені так природно, ніби вона там була завжди.
Я розплющила очі. Світло вже сочилось крізь жалюзі. Все виглядало надто буденно — і від цього ще більш неймовірно.
Діма спав.
Справжній, дихаючий, розпатланий і — що найбільше мене вразило — абсолютно не схожий на самого себе.
Без пафосу, без впевненості в кожному русі, без тієї фірмової усмішки «я знаю, що мені вибачать усе». Він просто спав. Зі зморшкою на чолі, розтріпаним волоссям, м’яко зтисненими губами. І видавав тихий, ледве чутний звук, коли перевертався трохи ближче.
Я дивилася на нього й розуміла: моя «захисна броня» — та сама, яка рятувала мене від дурного кохання, нав'язливих хлопців і болісних розчарувань — зникла. Згоріла десь між сніжкою в лоб і чашкою теплого ромашкового чаю.
Це не був той хлопець, на якого зітхають половина студенток. Не той, хто колись, із самовпевненістю футбольного бога, сказав мені «а ти що, підслуховувала?»
Це був Діма. Мій Діма. Людина, яку я раптом більше не боялась.
І щойно ця думка торкнулась мене — двері грюкнули. Гучно. Як у сцені з дешевої комедії.
— Я принесла... — почала Мелісса, але її голос обірвався на півслові.
Момент завмер. Як у сповільненій зйомці.
Мелісса стояла у дверях. Навушники в неї у вухах. У руці — пакет із продуктами, з якого стирчав батон. В очах — повна зупинка системи.
Я застигла. Діма ще не прокинувся повністю, але рухнув ближче, підсвідомо й опинився майже на мені  обійнявши мене як плюшевого ведмедика. Як за іронією — саме в ту мить, коли Мелісса підняла очі.
Її погляд — на ньому. На мені. На нашій… дивній позі.
Тиша. Гробова. Секунди три. Можливо, вічність.
— Окей… — сказала вона. — Здається, я вчасно. Точніше не зовсім,— з якоюсь дивною посмішкою сказала вона.
Я майже захлинулась повітрям:
— Це… це не… Я… Він просто…
— О, круасани ще теплі, до речі, — невимушено кинула вона, проходячи повз і ставлячи пакунок на стіл. — Якраз до вашого… емм, як це… ранкового бондінгу?
— Мел… — простогнала я.
Вона витягнула навушник:
— Ну що? Це у вас офіційно? Чи ще ведете переговори між подушками і простирадлами?
Я не встигла відповісти. За спиною щось заворушилося, і тихо, з характерним хрипотцем, прозвучало:
— А чого так пахне шоколадом?
Я обернулася. Діма кліпав очима. Абсолютно сонний. Абсолютно… беззахисний.
Погляд — уперед. Мелісса. Усмішка Мелісси. Діма прифігів.
І я побачила, як це доходить до нього поетапно: 

1) він прокинувся, 

2) він обіймає мене,

 3) Мелісса стоїть поряд. 

4) ми всі в одній кімнаті.
Він завис на кілька секунд. А потім... внутрішній монолог — видно по очах:
«Ідеально. Просто. Мене впіймали на гарячому. З романтикою. В чужому ліжку. Власне, вже не зовсім чужому.»
— Доброго ранку, — пробурмотів він, намагаючись зберегти обличчя, але ковдра, схоже, мала інші плани: вона зачепилася за ногу й потягнулася за ним, коли він піднявся. У результаті — він напівсидить, півзакутаний у ковдру, ніби лебідь в готельному номері.
— Вельський — серйозно каже Мелісса. — І тобі ...доброго. Це у вас офіційно, чи ще тестуєте версію на бета-доступі?
— Ми... — він глянув на мене, шукаючи підказку, але я була зайнята тим, щоб не провалитись крізь підлогу. — Ми працюємо над релізом. Але вже вийшли з фази закритої симпатії.
— Чудово, — підморгнула вона. — Головне, щоб після сніжки в лоб вона тебе не вигнала.
— Якщо чесно, — сказав він і підняв брову, — ця сніжка взагалі стала поворотною точкою у всій нашій історії. Без неї, можливо, нічого б і не було.
— От бачиш, Ель, — Мелісса розвернулась до мене. — Не дарма я той чай настояла. І сценарій по-тихому підтримала. Офіційно вимагаю вдячності. І, можливо, медаль.
Діма підняв пальці, зображуючи сердечко:
— Ти — стратегічний романтичний агент.

— Та знаю. Тільки не забудьте — я ще зайду. Можливо, коли вам буде ще незручніше.
І з цими словами — пішла.
Двері зачинилися.
Ми залишилися самі.
І почалась зовсім інша розмова.

Діма
Я прокинувся першим. Хоча ні першим прокинулось моє плече — трохи затерпле, але з дивним теплом. Потім — спина, яка здивовано відзначила, що хтось до неї тулиться. І лише тоді мій мозок, ніби через густий туман, почав зчитувати реальність.
Щось смачно... пахне. Тісто? Шоколад? Круасани? Що?
Я кліпнув очима. 

Стеля — незнайома, біла, зі слідами старої штукатурки. А ще — ковдра, м’яка. Тепла. І поруч...
Ох.
Еля.
Моя рука лежить на ній. Як у фільмах. І я, схоже, ще дихаю. Вона мене не відштовхнула. Навпаки — здається, дихає рівно, ніби їй добре. Я відчув, як серце стиснулося.
Воно билося якось інакше — не збуджено, як перед матчем, чи... не важливо.Про це ще зарано думати. А спокійно. М’яко. Як у перші хвилини після перемоги. Коли ще не осмислив, що сталося, але вже відчуваєш: щось змінилось назавжди.
І я... я з нею. Я з дівчиною, яка довго дивилась на мене так, ніби я надокучлива реклама. Я з тією, що не піддавалась на жоден флірт. І тепер вона тут. Поруч. Спить, дихає, і не виштовхує мене геть.
Хто б міг подумати, що найбільшою перемогою в моєму житті стане не фінал у лізі, не рекорд по голах, не статус головного серцеїда універа ... а це. Звичайне «вона не втекла». «Вона залишилась зі мною».
Мені хотілося торкнутися її волосся. Сказати щось дурне. Потім — щось красиве. Потім — просто мовчати. Але я лежав тихо, не дихаючи надто гучно, бо це був той тип моментів, який не хочеться зіпсувати навіть рухом.
І тут... двері.
Бах.
Я здригнувся. І заплющив очі ніби й досі сплю. Тиша порушилась. Аромат круасанів загострився. Я почув голос. І впізнав його.
Мелісса.
«О, прекрасно, — подумав я. — Це кінець. Впіймано на гарячому. Романтика. Обійми. Подушка під бік. І я. Розпатланий. Мабуть, ще й хропів. Просто ідеально».
Я чув уривчасті фрази. Еля щось лепетала. Мелісса — із типовим цим своїм «сарказмо-підколюючим» голосом, що розрізняється навіть скрізь сон.
Я не одразу відкрив очі.