15. "Без масок або нарешті разом"

Діма 1/2
Університетська їдальня — місце, де стикаються кулінарні мрії і реальність у вигляді пересмажених котлет і картоплі, що бачила більше життя, ніж я в п’ятому класі. Я сидів за столом із Владом і Тимуром, обидва щось активно обговорювали — здається, чергову “феєричну” перемогу на турнірі, яку здобули завдяки Тимуровим щасливим трусам.
— Я тобі кажу, якщо б не мій підкат у другому таймі, ми б не виграли, — виголосив Тимур з таким пафосом, наче щойно подав апеляцію до Конституційного суду.
— Твій підкат був схожий на спробу обійняти газон, — відрізав Влад і відкусив шмат пиріжка. — І він ще й заплакав.
Я сидів мовчки. Переді мною лежала тарілка з гречкою, яку я встиг розворушити ложкою, але навіть не спробував. Бо все, що мене цікавило зараз — сиділо за іншим столом.
Еля.
Вона була за кілька столів від нас, у компанії Каті, Валі й ще двох дівчат, чиї імена я забував через три хвилини після знайомства. Катя як завжди розмахувала виделкою, жестикулюючи так, ніби пояснює, чому саме вона — головна героїня власного серіалу. Валя сміялася з кожного її слова. А Еля... втупилась у тарілку. Мовчала.
Вона виглядала... не як зазвичай. Не грізно. Не крижано. А ніби хтось вимкнув в ній звук. І це тривожило більше, ніж будь-який її гострий жарт.
— Земля викликає Діму. Вельський відізвися, Ау,— Влад клацнув пальцями перед моїм обличчям. — Ти знову завис. Тебе шукали.
— Та я тут. Просто... — Я зітхнув і поставив ложку. — Блін, пацани, я більше так не можу.
— Так це про гречку чи про любовні муки? — уточнив Тимур.
— Про обидва, — пробурмотів я. — Але особливо про Елю.
— Ну тоді діагноз простий, — Влад підсунув піднос ближче до мене. — Ти закоханий. Або отруєний. Але я ставлю на перше.
— І що мені з цим робити?
— Говорити, Дімон, говорити. Не тренуватися мовчки на емоційному полі. І не чекати, поки вона сама прийде до тебе з обіймами і словом “вибач”. Це ти лажанувся. Значить, тобі і розгрібати.
Я перевів погляд назад на неї. Вона сміялась з Катиних слів, але якось... запізно. Як людина, яка чує жарт, але не хоче сміятися. І мені це боліло.
Бо я бачив її іншою. Коли вона соромилась після того падіння на катку. Коли її пальці мимоволі торкались моєї руки. Коли вона мовчала, але її очі кричали: “Ти справжній чи знову граєш?”
— Я не хочу більше чекати. Я хочу все сказати. Їй. Прямо. Без обгортки.
— Ого, — сказав Тимур, — це ж треба,ти наважився говорити, а не кидати м’яч у ворота! Давно вже пора.
— Значить, сьогодні ввечері. Торт, квіти. І щирість, — підсумував Влад. — Тільки не забудь, що вона не любить банальностей. Тобто без червоних троянд, сердечок і м’яких ведмедів.
— Візьму ромашки. І “Наполеон”.
— Це твій маніфест?
— Це — моя ставка. Остання. Не на гру. На серце.
І поки вони знову почали сперечатись про те, чия “спроба добити в другому таймі” була кращою, я вже думав про те, що скажу. Як стану перед нею. І як уперше скажу те, що ніколи не наважувався навіть собі визнати вголос: я тебе люблю. Не за виклик. Не за характер. А просто — бо без тебе... ніщо не має смаку. Навіть гречка.

Діма 2/2
Коли Влад сказав “ти повинен вдарити сильно й прямо в серце”, я не думав, що це буквально означатиме сніжкою в лоб моєї потенційної дівчини. Але зараз я стояв під гуртожитком у мінус п’ять, з коробкою торта в одній руці, букетом ромашок у другій, і з відчуттям, що я або зараз зроблю найкращий хід у житті… або мене посадять за порушення тиші після 23:00.
День почався з натхнення: я згадав, як Мелісса колись згадувала, що Еля любить прості речі — ромашки, чорний чай, і тишу вранці. Ну, дві з трьох я міг забезпечити. І так, я наважився написати Меліссі:
Я: «Я серйозно. Хочу вибачитись. Щиро. Порадь, які квіти?»
Мелісса: «Ромашки. Якщо принесеш троянди — особисто їх тобі в ж… ну, ти зрозумів».
Отже, я йшов у кондитерську, як у храм прощення. Продавчиня з таким обличчям, ніби вона свідок тисячі “вибач, кохана” на цьому місці, спокійно вручила мені “Наполеон” і склала ромашки в обгортку з написом “З любов’ю”. Я ще подумав: А що, якщо вона не відкриє двері?

Відповідь прийшла через годину — коли я стояв під її вікном і зрозумів, що вже десята вечора, і у гуртожиток мене не пустять навіть із сертифікатом вакцинації та печивом для охорони.
Тоді й прийшло геніальне рішення.
План Барського №1: Влучити сніжкою у вікно. Гучно, але лагідно. Привернути увагу. Красиво вибачитись.
Реальність: Перша сніжка впала на підвіконня. Друга — на балкон. Третя… ну, скажімо так: Еля визирнула якраз у той момент, коли моя четверта сніжка з траєкторією ідеального пенальті вдарила її… в лоб.
Я почув короткий звук: щось між “ой”, “б***” і звуком емоційної катастрофи. І побачив її очі. Розширені. В повному шоці.
— ВЕЛЬСЬКИЙ?! — гримнуло з вікна.
— Це не те, як я планував почати! — розгублено випалив я, тримаючи над головою квіти і коробку торта.
— Ти… ти що, зовсім здурів?Чи тобі по дорозі сосулька на голову впала!? Це що — романтичний замах?
— Ні! Це… ну, технічно — так, але з хорошими намірами!
Вона мовчала в важко дихала. Потім знову визирнула.
— Якщо я зараз вийду, і це жарт, я запхаю ці ромашки тобі у...
— Це не жарт, Ель. Я серйозно.
Кілька секунд мовчання. Потім вона зникла з вікна. І — о, диво — двері балкона трохи прочинились.
— Якщо впадеш — сам винен. Я не витягну тебе назад.
Я, звісно, спортсмен, але лізти по піддашках, тримаючи торт і ромашки — це вже щось з розряду циркового номера “Клоун із каяттям”.
Я заліз. Ледь не впав. Зачепив штору. Випустив коробку. Підняв. Усміхнувся, як дурень.
— Привіт, — сказав я, стоячи посеред її кімнати, розпатланий, засніжений, але з посмішкою до вух.
— Це… найбільш дивне побачення, на якому я була. — пробурмотіла вона.
— Це не побачення. Це капітуляція.
Я подав їй ромашки. Потім торт. Вона взяла — неохоче, але не кинула в обличчя. Це вже перемога.
— Я прийшов, бо… я більше не можу мовчати. Я… я закохався. Без жартів. Без спорів. Без схем. Я не грав. Вже давно. Просто не наважувався визнати.
Еля мовчала. Дивилась на торт. На ромашки. На мене.
— Якщо збрешеш ще раз… — почала вона.
— Я не збрешу. Ніколи. Я змінився. Ну, майже. Тобто — працюю над цим.
Вона підійшла ближче. Очі — теплі. Ще трохи — і я б знову втратив дар мови. Або свідомість.
— Ти… дурень, Вельський.
— Закоханий дурень.
— І романтик із дуже дивним підходом.
— Зате щирим.
— І... — вона затнулась, — якщо ще раз кинеш у мене сніжкою — я зроблю з тебе снігову бабу .
— Домовились.
Ми стояли на відстані пів кроку. Дихали одним повітрям. І раптом… вона потяглась до мене.
Перший поцілунок. Не як у фільмах. Без музики. Без феєрверків. Але з тортом на тумбочці, ромашками на підлозі і снігом за вікном.
І це був найкращий вечір мого життя.