14. "Каток не без падінь"

Діма 1/2
Я завжди вважав, що мовчання — це золото. Особливо, коли не знаєш, що сказати, щоб не здатися ідіотом. Але зараз це мовчання тиснуло на мене, як шапка-вушанка розміром XXL. А ще більше тиснула думка про те, що я, Діма Вельський футболіст, улюбленець дівчат і чемпіон по “неприв’язуванню до серйозних стосунків”, зависаю в кухні гуртожитку і чекаю, поки Влад нарешті закриє холодильник і перестане їсти, ніби ми на весіллі у його двоюрідного брата.
— Чого ти на мене так дивишся, ніби я з'їв останній йогурт на Землі? — запитав Влад, доїдаючи йогурт.
— Бо я не можу вирішити, ти друг чи провидець. Здається, ти перший помітив, що я веду себе… дивно.
— Ага, ну так, легко помітити, коли ти  не хизується голами, а сидиш третю ніч поспіль як пес, що загубив кістку.
— Вона… не говорить зі мною. Тобто, говорить, але так, ніби я один з черги в поліклініці.
— А ти думав, після того, як вона дізналась про спір, вона запропонує тобі шлюб і спільний TikTok?
— Я знаю, — буркнув я. — Але ж я… я вже не граю. Я не прикидаюся. Я реально… блін.
— Закохався?
Я подивився на нього, мов на ворога на полі, і шипів:
— Не кажи це слово. Вголос. Тут ще Сашко недалеко — почує, і потім будуть жарти про те як Діма втрапив у сітку… кохання.
— Ну раз ти вже так глибоко, треба діяти.
— І що, мені піти до неї і сказати: “Вибач, я почав усе як козел, але тепер я щирий козел і розкаююсь”?
Влад засміявся.
— Ні. Для початку — треба зробити щось без тиску. Без “давай поговоримо” і драм. Просто… побути поряд. Дати шанс побачити тебе знову. Іншого тебе.
— І це твій план?
— Мій план ...“каток!”.
— Що?
— Каток, брате. Ми підемо всі разом. Я, ти, Мелісса, Еля. Нейтральна територія, трохи льоду, трохи незручностей — ідеальні умови для примирення.
— Каток — класика романтики.
— Ага. І ще класика спортивної медицини, але ми сподіваємось на перше.
Я глянув на нього з тією серйозністю, з якою зазвичай дивлюсь на м’яч перед пенальті.
— Думаєш, спрацює?
— Якщо ти перестанеш поводитись як тінейджер в депресії, то може.
— Я просто… не знаю, як бути поруч, коли вона дивиться на мене як на стару контрольну, яку все одно не перепишеш.
— Ти просто будь поруч. Не як герой футбольного серіалу. А як хлопець, який хоче завоювати дівчину, яка подобається.
Мене це вдарило. Просто “будь”. І так легко, і так складно.
— Добре. Давай спробуємо каток.
— Я напишу Меліссі. Але попереджаю — вона може влаштувати кастинг на найкращу ковзанку міста. І нам доведеться піти туди, де лунає BTS і продають какао по сто гривень.
— Головне, щоб вона погодилась. І щоб Еля прийшла.
— Прийде. Мелісса — як генеральний штаб. Вона вмовить. Ще й зробить вигляд, що це її ідея.
Я глибоко вдихнув. Каток. Лід. Шанс, який  уперше за життя хочу не втратити. Щоб вона подивилася на мене… і побачила не того, хто поставив на її серце, а того, кому можна довіряти і дуже сподіваюсь, покохати.

Мелісса 
Кажуть, що найстрашніше — це війна. Але вони явно ніколи не спостерігали за своєю найкращою подругою, яка сидить на ліжку, дивиться в стелю і вдає, що все добре. Оце, люди, справжній трилер. Без музики, але з напругою, як у фіналі дорами.
Еля сиділа на своєму ліжку з ноутбуком на колінах. На екрані — якась презентація з правознавства, а в очах — порожнеча. Така порожнеча, що навіть я, людина, яка колись півтора року не могла пережити розрив із хлопцем, якого бачила лише в Instagram, — і то зрозуміла: це серйозно.
— Ти вчитись збираєшся, чи це новий метод медитації? — обережно спитала я, ховаючись за чашкою какао.
— Я слухаю лекцію. — відповіла вона.
На повному екрані в цей момент був слайд з текстом «Правове регулювання трудових спорів у разі страйку». Жодного звуку.
— Ага. Ну тоді твоя лекція щось заглухла. Може, страйкує.
Вона знизала плечима, навіть не засміявшись. Окей, критичний рівень. Якби я сказала їй, що її колишній вийшов заміж за власне его, вона б навіть не моргнула.
Я на автоматі відкрила месенджер — ніби інтуїція підказала: зараз буде щось важливе. І точно. Влад.
Влад:

“Привіт. У мене ідея. Не смій сміятись одразу. Давайте всі разом сходимо на каток. Я, Діма, ти, Еля. Передзимова терапія, какао, лід — усе як треба. Діма реально хоче щось змінити. І я хочу, щоб вона його хоча б побачила по-людськи, без образ. Він тиждень ходив, як у воду опущений, переживав. То як, ви зможете?”
Я скосила очі на Елю. Вона сиділа, як будда в тінейджерському тілі. Без виразу обличчя. З ноутбуком, що працював лише для алібі.
Каток, подумала я.
З одного боку — слизько. З іншого — можливо, саме так треба. Не можна лікувати емоційне обмороження чаєм і тишею. Потрібно льодом. У прямому сенсі.
Я відповіла:
“Погоджуюсь. Але ти будеш нести відповідальність за всі синці. І какао. Особливо за какао.”
Підсунула чашку до Елі.
— Слухай, — сказала я найневимушенішим голосом у своїй колекції “я випадково турботлива”. — Влад хоче йти на каток. Пропонує піти разом. Типу як розвага. Повітря, ковзани, сміх і синці. Що скажеш?
Вона підвела на мене погляд. Повільно, як принцеса в драмі. Мене аж пересмикнуло. Я не була готова до такого рівня внутрішньої тиші в її очах.
— Не знаю…
— Ну, скажу так: або каток, або я вмикаю нову дораму, де героїня знову хворіє на “рак емоцій” і помирає в обіймах хлопця, який її кинув 32 серії тому.
— Це не хвороба…
— Так, але така дорама. Повір, ми всі там були.
Вона посміхнулась. Трошки. Куточком вуст. І цього мені вистачило, щоб зрозуміти — ми знову намацали життя.
— Добре. Підемо.
Я відписала Владу: “Вона сказала “добре”. Але якщо щось піде не так, ми скажемо, що це був челендж на виживання. До зустрічі о 4.”
Після цього я відкрила шафу й почала вибирати одяг для катання. А в голові крутилась одна думка: “Ось ми і подивимось, пане Вельський, чи вистачить тобі льоду, щоб розтопити крижану стіну. І чи встоїш ти сам, коли вона почне ковзати від тебе.”
Але це я йому, звісно, не скажу. Бо я — леді. І ще та стратегиня.